Skip to main content

Full text of "Донаукові зацікавлення українським фольклором та етнографією"

See other formats


Р@звідвш і мтт®ріалт 


ДОНАУКОВІ ЗАЦІКАВЛЕННЯ 
УКРАЇНСЬКИМ ФОЛЬКЛОРОМ ТА ЕТНОГРАФІЄЮ 


Роман КИРЧІВ 

1. Відгомін фольклорної традиції в писемних 
пам’ятках давньої Руси-України. 

Особливо багатими і цінними джерелами 
відомостей про давню усну творчість нашого 
народу є літописні пам’ятки XI—XIII ст. 
(Початковий літопис — “Повість минулих 
літ”, Київський літопис, Галицько-Волинський 
літопис). У давньоруських літописних текстах 
зустрічаємося не тільки зі згадками про різні 
жанри усної словесності наших предків, але й 
з використанням цих відомостей для характе¬ 
ристики їх життя, побуту, звичаїв, етнокуль¬ 
турних традицій протоукраїнських племен. 

У багатьох випадках бачимо звертання ав¬ 
торів давньоруських літописних зводів до на¬ 
родних переказів і легенд, переповіданням яких 
заповнюються прогалини в історичних відомос¬ 
тях. Особливо насиченою таким матеріалом є 
“Повість минулих літ ”, в якій оповідь про ді¬ 
яння давно минулих днів, про те, “откуду єсть 
пошла Руская земля и хто в ней почаль пьрвье 
княжити ”, великою мірою опирається на усних 
переданнях народної традиції. Літописці знали 
цю традицію, ставилися до неї з увагою і звер¬ 
талися до неї як до достовірного джерела. 

Очевидно, безпосередньо з усного побу¬ 
тування почерпнуті літописні сюжети, які дав¬ 
но стали хрестоматійними: про святого Андрія 
на Київських горах, заснування Києва трьома 
братами — Києм, Щеком, Хоривом і їх сес¬ 
трою Либіддю. Цікаво, що, переповідаючи 
цей сюжет, літописець вказує і на іншу вер¬ 
сію переказу про Кия, до якої він висловлює 
своє недвозначне критичне застереження: “Ін¬ 
ші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був пе¬ 
ревізником, бо тоді коло Києва перевіз був з 
тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: “На пе¬ 
ревіз на Київ ”. Коли б Кий був перевізником, 
то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий 
княжив у роду своєму і ходив до цесаря ” 1 . 

Це також одне із свідчень того, що, звер¬ 
таючись до усного передання, літописець від¬ 
бирав з нього найбільш достовірне на його по¬ 
гляд і, очевидно, подавав його у своїй 
відповідній редакції та стилізації. Одначе і при 
цьому походження таких сюжетів, їх окремих 


мотивів з усної традиції залишається помітним, 
їх ознакою є часто елементи незвичайного, 
фантастичного, легендарного в трактуванні да¬ 
тованих тим чи іншим роком подій і осіб, про 
яких розповідається в літопису. Наприклад, в 
описі походу князя Олега на греків у 907 р. 
таким компонентом надзвичайного є оповідан¬ 
ня про те, як, не маючи змоги пройти в пере¬ 
криту ланцюгами протоку і гавань Константи¬ 
нополя, “...повелів Олег воям своїм колеса 
зробити і поставити кораблі на колеса. А коли 
настав попутний вітер, напнули вони паруси...” 
і таким чином із суші пішли “до города” 2 . 

Рисами фольклорності позначене відоме лі¬ 
тописне оповідання під 912 роком про перед¬ 
бачену віщуном смерть князя Олега від свого 
улюбленого коня. “Олег же, взявши це собі на 
ум, сказав: “Ніколи тоді не сяду на коня [сво¬ 
го], ані гляну більше на нього ”. І повелів году¬ 
вати його, але не водити його до нього”. А ко¬ 
ли через декілька років запитав про цього коня 
і йому сповістили, що він загинув, князь “тоді 
посміявся і вкорив віщуна, кажучи: “Неправди¬ 
во то говорять волхви, і все те — лжа єсть: кінь 
умер, а я живий”. На місці, де лежали кості ко¬ 
ня, посміявся, мовляючи: “Чи од сього черепа 
смерть мені прийняти?” І наступив він ногою на 
череп, і, виповзши [звідти], змія вжалила його 
в ногу. І з того розболівшись, він помер” 3 . 

Фольклорною традиційністю відлунюють 
оповідання про смерть князя Ігоря в 945 Р . від 
рук змучених данинами деревлян та про жор¬ 
стоку за це помсту його дружини княгині Оль¬ 
ги, захоплення і знищення підступом города Іс- 
коростеня 4 . Розповідаючи про облогу Києва 
печенігами в 968 р., літописець вводить опові¬ 
дання про кмітливого хлопця, який “умів по- 
печенізькому” і, з уздечкою в руках начебто 
шукаючи свого коня, зумів пробратися крізь 
ворожий стан та привести підмогу для киян 5 . 
З фольклорного джерела, напевно, походять 
також літописні оповідання про боротьбу русь¬ 
кого юнака-кожум’яки з печенізьким силачем, 
про “білгородський кисіль”, переможний дво¬ 
бій руського князя Мстислава з касозьким 
князем Редзедею. Тому не безпідставно до- 


ІШ 



Розшдіш І 


слідники включають ці сюжети до фольклор¬ 
них збірників як зразки давніх народних пере¬ 
казів і легенд 6 . Деякі з них у різних варіантах 
і версіях зафіксовані також пізніше з усного 
побутування, наприклад, легенда про Кирила 
чи Микиту Кожум’яку. Крім творів народної 
епіки, літописи зберегли і виразні сліди та від¬ 
гомін інших жанрів усної народної словесності. 
Пишучи про давні договори русичів з греками, 
літописець згадує, що вони скріплялися клят¬ 
вами, в яких були присутні формули замовлянь 
і заклять. Так, у договорі князя Святослава з 
греками в 971 р. мовиться, що у випадку по¬ 
рушення з його боку записаних домовленостей 
“хай будемо прокляті богом, у якого віруємо — 
в Перуна, і в Волоса, бога скоту, — хай буде¬ 
мо ми золоті, як ото золото се, і своїм оруж- 
жям хай ми посічені будемо, і хай ми вмремо” 7 . 
Мир між болгарами і Володимиром Святосла- 
вичем у 985 р. був скріплений клятвою у ви¬ 
гляді характерного для фольклорної поетики 
алегоричного вислову — формули неможливо¬ 
го, якою стверджується непорушність догово¬ 
ру: “Тоді хай не буде миру межи нами, коли 
камінь стане плавати, а хміль — тонути” 8 . По¬ 
рівняймо з народнопісенним: “Тоді я, нене, 
прийду до вас, як павине пір’я на спід потоне, 
а млиновий камінь на верх виплине” 9 . Або: 
Возьми ти, сестро, жовтого піску, 

Да посій ти, сестро, на білому камені: 

Коли буде жовтий пісок виростати, 

Зеленим барвінком камінь устилати — 

В той час буду, сестро, до вас прибувати! 10 
У мову літописів нерідко вплітаються об¬ 
разні метафори типу прислів’їв і приказок, яки¬ 
ми узагальнюються певні життєві явища. По¬ 
чувши про те, що князь Ігор знову повернувся 
збирати данину, “порадилися древляни з кня¬ 
зем своїм Малом і сказали: “Якщо внадиться 
вовк до овець, то виносить по одній все стадо, 
якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо 
його, то він усіх нас погубить” 11 . Ключовим у 
наведених словах є підкреслений фразеологізм, 
узагальнюючий афористичний смисл якого до¬ 
речно екстраполюється на конкретну ситуацію. 
Очевидно, що вже в той час цей вислів утвер¬ 
дився в побутуванні як прислів’я і зберігся до 
нашого часу 12 . До того ж, головний його ком¬ 
понент — опозиція “вовк-вівці” виступає в різ¬ 
них варіантах і версіях: “Вовка в кошару не 
пускай ”, “Вовка між вівці не пускай ”, “Впусти 
вовка в кошару, щоб розігнав отару ”. Є і ціл¬ 


ком суголосні з наведеним у літопису: “Уна¬ 
диться вовк до кошари, то все стадо перебере ”, 
“Унадиться вовк у кошару ходити, то все ста¬ 
до перебере, поки ні одної вівці не буде” 13 . 

З відомими народними пареміями, якими 
утверджується обов’язковість поваги дітей до 
батьків, співзвучне прислів’я, яким картає лі¬ 
тописець князя Святослава за те, що не по¬ 
слухав поради матері княгині Ольги прийняти 
християнство: “Як ото сказано: “Якщо хто от¬ 
ця чи матері не слухає, — смертю хай умре” 14 . 

Давній літопис засвідчує присутність у 
лексиконі русичів лицарського фразеологізму 
“Мертві сраму не імуть”, який вживає князь 
Святослав у своїй промові перед боєм з пе¬ 
реважаючими силами греків у 970 р.: “Тож 
не осоромимо землі Руської, а ляжемо кіс¬ 
тьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає” ь . 

У літописних текстах зафіксовані прислів’я 
і приказки, пов’язані своїм змістом з певними 
історичними та побутовими реаліями, які зали¬ 
шилися в минулому. Наприклад, стосовно дав¬ 
нього протомонгольського народу обрів, які 
прийшли з Центральної Азії в басейн серед¬ 
ньої течії Дунаю, в Паннонію, де утворили 
Аварський каганат і згодом зникли. Уже в 
Початковому літопису про них мовиться як 
про неіснуюче плем’я та наводиться побутую¬ 
чий у той час вислів: “І єсть приказка на Ру¬ 
сі й до сьогодні: “Погинули вони, як обри”, — 
бо нема їхнього ні племені, ні потомства ” |6 . 

В уста соцького Микули, який спонукає 
князя Данила Романовича приборкати збунто¬ 
ваних галицьких бояр, літописець вкладає при¬ 
казку, яка виникла на основі давнього способу 
добування меду з лісових бортей, при якому 
треба було виморити бджоли: “Господине! Не 
подушивши бджіл — меду не їсти” (Галицько- 
Волинський літопис, рік 1231) 17 . Згодом, коли 
цей спосіб замінено іншим (підкуром), при 
якому бджоли залишаються живими, ця при¬ 
казка забулася. Так само залишилися в мину¬ 
лому приказки, якими “прегордий” воєвода 
Філя погрожує князеві Данилові: “Один ка¬ 
мінь багато горнців побиває ”, “Острий мечу, 
борзий коню, — многая [ви гибель] Русі” 18 . 

На сторінках літописів розсіяно і чимало ін¬ 
ших прислів’їв та приказок, багата їх добірка та¬ 
кож у літературній пам’ятці XII — XIII ст. 
“Моленії Данила Заточника ”. Це переконливе 
свідчення того, що ці жанри усної словесності 





I8§N 0130-6936 » НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ • 1/2005 


були в давньоруську епоху вельми розвинутими 
і поширеними — і не тільки серед простолюду, 
але й серед представників вищих суспільних 
верств. Зафіксовані в літописах відомості про їх 
побутування та наведені їх тексти цінні також 
інформацією про смисловий та ситуативний кон¬ 
текст вживання прислів’їв і приказок. 

Значно менше привертав увагу літопис - 
ців-монахів пісенний фольклор. Але прямі і 
посередні згадки про нього зустрічаються в 
літописах — і досить часто. Ось уже на по¬ 
чаткових сторінках “Повісті минулих літ” лі¬ 
тописець, розповідаючи про давні руські пле¬ 
мена і їх звичаї, хвалить полян, які “мали 
звичай своїх предків, тихий і лагідний, і пош¬ 
тивість до невісток своїх, і до сестер, і до ма- 
терів своїх... 1 весільним звичаи мали вони . 
Водночас картає деревлян, які “жили по- 
скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли 
все нечисте, і весіль у них не було, а умика¬ 
ли вони дівчат коло води”. Так само засуджує 
радимичів, в’ятичів і сіверян, які жили в лі¬ 
сах, “як ото всякий звір, їли все нечисте і сра- 
мослів’я [було] в них перед батьками і перед 
невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища 
межи селами. І сходилися вони на ігрища, на 
пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали 
жінок собі, — з якою ото хто умовиться” 20 . 

У наведених словах виразно мовиться про 
весілля як обрядову формацію, яка в одних пле¬ 
мен уже в давнину була, а в інших — відсутня. 
Очевидно, що весільний звичай і його обрядо¬ 
вість не могли вже тоді обходитися без відпо¬ 
відного пісенно-обрядового супроводу. Цей дав¬ 
ній ще дохристиянський характер обрядових 
весільних пісень зберігся навіть у тих її зразках, 
що дійшли до нас у записах XIX - XX ст. — у 
їх змісті, поетиці й досі побутуючій у Карпат¬ 
ському регіоні назві — “ладканки” (“ладкати ”, 
“латкати” — виконувати весільні пісні). 

Йдеться про язичницьку весільну обрядо¬ 
вість, наявність якої у полян літописець (мо- 
нах-християнин), без сумніву, опозиційно на¬ 
ставлений до всього поганського, все ж 
трактує недвозначно позитивно, і про відсут¬ 
ність якої в інших названих племен відгукуєть¬ 
ся несхвально. При останньому згадує і “вся¬ 
кі бісовські пісні”, якими супроводжувалися 
“ігрища” і “пляси” та “умикання жінок”. У 
підтексті прочитується мислена опозиція літо¬ 
писця цим бісівським пісням полянських ве¬ 


сільних обрядів. Про те, що весільні пісні зай¬ 
мали поважне місце в давньоруській обрядо¬ 
вості і вважалися її важливим компонентом, 
свідчить промовиста згадка про них у листі 
Володимира Мономаха до Олега Святослави- 
ча, написаному наприкінці 1096 (або на почат¬ 
ку 1097). Просячи адресата повернути дружи¬ 
ну убитого у битві під Муромом сина Ізяслава, 
князь Володимир Мономах пояснює, що хоче 
прихистити в себе невістку-вдову, “щоби об¬ 
нявши [її], оплакав я мужа її і те весілля їхнє, 
замість пісень. Не бачив бо я їх першої радос¬ 
ті, ні вінчання їх за гріхи свої” 21 . 

Князь із повагою згадує пісні як утвердже¬ 
ну традицією складову весільного обряду. Так 
сприймав їх і літописець. А щодо його вислову 
“бісівські пісні ”, то він, очевидно, стосувався тих 
співів, якими супроводжувалися збережені від 
поганства і поборювані християнською церквою 
різні розпусні оргіястичні забави, “ігрища межи 
селами ”. До речі, цей вислів зустрінемо і в піз¬ 
ніших писемних матеріалах, пов’язаних з бо¬ 
ротьбою церкви, християнських ортодоксів із 
залишками язичництва в народній свідомості та 
в традиційних звичаях і обрядах. До того ж, 
часто без розбору, що в цих традиціях було 
добре, а що, справді, заслуговувало осуду. При¬ 
міром, наш відомий православний полеміст Іван 
Вишенський заради очищення Христової церк¬ 
ви від скверни беззастережно вимагав в одному 
із своїх послань кінця XVI ст.: “Коляди з міст 
і з сіл ученієм виженіте, бо не хоче Христос, 
щоб при його рождестві диявольські коляди міс¬ 
це мали... Щедрий вечір з міст і сіл в болота 
заженіте, нехай з дияволом сидить, а не з хрис¬ 
тиян ся ругаєт ”. Так само називає диявольськи¬ 
ми і вимагає вигнати народні звичаї і обряди на 
Великдень, св. Горгія (Юрія), Купала, Петра і 
Павла, поминальні традиції — “пироги и яйця 
надгробньїе” та ін 22 . 

Найдавнішою писемною згадкою про пісні 
на Русі-Україні вважається запис у книзі араб¬ 
ського письменника першої половини X ст. Ах- 
меда Ібн-Фадлана про відбуту ним у 921 - 
922 роках подорож з Багдада через Середню 
Азію в Середнє Поволжя. На Русі він спосте¬ 
рігав похорон якогось достойника, коли разом з 
померлим повинна була піти на той світ і його 
рабиня. Вона пила мед і співала, а в день само¬ 
го похорону її підняли на високий човен, де ле¬ 
жав небіжчик, дівчині дали келих вина, вона 



Розшдіш І 


заспівала і випила, а Фадланові пояснили, що 
це вона прощалася зі своїми подругами. Тоді їй 
знову налили вина і вона заспівала довгу піс¬ 
ню 23 . Автор цього запису нічого не говорить про 
зміст пісні, український учений Микола Сумцов 
думає, що це був похоронний плач-голосіння 24 . 

Таке припущення імовірне, оскільки в 
давньоруських писемних пам’ятках зустрічає¬ 
мо про цей жанр народної словесності чи не 
найбільше згадок — і не тільки згадок, але й 
текстових фіксацій його зразків. Розповідаючи 
про драматичні події, смерть князів, чи інших 
визначних осіб, літописці, зазвичай, вважали 
за потрібне додати, що народний загал реагу¬ 
вав на них планами. “І плакали по ньому всі 
люди плачем великим” — по Віщому Олегові 
у 912 р. 25 “І плакав за нею син її, і внуки її, 
і люди всі плачем великим” — за княгинею 
Ольгою у 969 р. 26 Дізнавшись про кончину 
Володимира Святославича (Великого) у липні 
1015, люди “зійшлися без числа”. “І оплаку¬ 
вали його бояри яко заступника землі їхньої, 
[а] вбогії як заступника і кормителя ” 27 . Тіло 
убитого в 1078 р. князя Ізяслава зустрічав 
весь город Київ. І положили його на сани, і 
повезли його зі співами попи і чорноризці, і 
понесли його в город і не можна було чути 
співу серед плачу великого і голосіння: плакав 
по ньому весь город. Ярополк же ішов за ним, 
плачучи з дружиною своєю: “Отче, отче мій! 
Скільки без печалі пожив ти єси на світі сьо¬ 
му, многих напастей зазнавши од людей і од 
братів своїх? Тепер же погиб ти не од брата, 
а за брата свойого положив голову свою” 28 . 

Тут усе цікаве для дослідника: і згадка, що 
за покійником плакали, “приказували” також чо¬ 
ловіки — традиція, що й до нового часу зберег¬ 
лася на Поліссі 29 , і наведений текст голосіння, 
який за своїм змістовим характером, структурою 
і поетикою сходиться із зразками плачів, записа¬ 
ними у XIX-XX століттях і засвідчує, що ти¬ 
пова форма цього жанру народної усної словес¬ 
ності склалася в глибоку давнину. 

Цей висновок підтверджується і відомим 
плачем Ярославни із славетної літературної 
пам’ятки кінця XII ст. “Слово о полку Ігоре¬ 
вім”, складеним на зразок народних голосінь: 
Полечу, — рече, — зозулею по Дунаєві, 
Омочу шовковий рукав на Каялі ріці, 

Утру князю кривавії його рани 
На дужому його тілі. 

О, вітре, вітрило! 


Чому, господине, так сильно вієш ти? 

Чому мечеш ти ханойськії стріли 
На своїх легеньких крильцях 
На моєї лади воїв? 30 

У цьому творі також мовиться про за¬ 
гальний сум і плач, які огорнули землю Русь¬ 
ку на звістку про поразку руської раті у бит¬ 
ві з половцями. Місцями виразно відлунюють 
і мотиви голосінь: 

Жони руські заплакали, примовляючи: 

Уже нам своїх милих лад 
Ні мислю помислити. 

Ні думою здумати, 

Ні очима оглядіти. 

А злота і срібла того немало загубити 31 . 

“Слово о полку Ігоревім ”, яке на загальну 
думку дослідників тісно зв’язане своїм змістом і 
поетичним характером з фольклорною традицією 
свого часу, засвідчує і розвинутість та побутуван¬ 
ня в давньоукраїнській усній словесності також 
інших її видів і жанрів. В літописах, наприклад, 
майже нічого не говориться про пісенну лірику, в 
той же час наскрізь пройняте ліризмом “Сло¬ 
во... ”, як це бачимо навіть із наведених вище ряд¬ 
ків, переконує в наявності сильного ліричного 
струменя в народній поезії XII ст. та утвердже¬ 
них у ній поетичних образів і тропів. М. Сумцов 
цікаво простежує поетичні збіжності і перегуки в 
“Слові...” з українськими народними піснями, за¬ 
писаними у XIX — XX ст. 32 і робить висновок: 
“Слово” повне такими ж чудовими за красою 
звертаннями до природи, до рослин, до звірів, до 
сонця, вітру, якими славна і пізніша українська 
поезія — пряме свідчення того, що це твори од¬ 
ного народу, одного творчого духу” 33 . 

На підставі широкого доказового матеріа¬ 
лу дослідники стверджують генетичну пов’яза¬ 
ність “Слова” з розвинутою на Русі тогочас- 

34 

ною лицарсько-дружинною епічною поезією . 
На це вказують і прямі згадки в тексті “Сло¬ 
ва”. Уже в перших рядках заспіву до поеми її 
автор говорить про традицію прославляння ра- 
ніших подвигів князів “соловієм часу давнього” 
співцем Бояном, який співав славу “старому 
Ярославу, хороброму Мстиславу, що зарізав 
Редедю перед полками касозькими, красному 
Романові Святославичу ” 35 . 

Боян же, браття, 

Не десять соколів на стадо лебедиць пускає, 
А свої віщії персти на живії струни накладає, 

І вони самі князям славу рокотали” 36 . 

Однак він вважає, що “про похід Ігорів, 
Ігоря Святославича” “не гоже було б нам, брат- 





I8§N 0130-6936 » НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ • 1/2005 


тя, почати старими словами ратних повістей”, а 
доречніше “Початися ж опій пісні по билицях 
часу нашого, а не за вимислом Бояна ” 37 . 

Маємо тут виразну констатацію автором 
“Слова” давнішої традиції лицарської поезії, 
виразником якої був Боян, і новішої — “по 
билинам сего времени”, перевагу якій віддав 
автор “Слова”. 

Згадки про пісні, якими звеличували пе¬ 
реможні бої і походи русичів та їх князів зу¬ 
стрічаються і в літописах. Так, розповідаючи 
про побідний похід князя Данила Романови¬ 
ча і його брата Василька в 1251 р. на ятвягів, 
під час якого “багато християн із полону во¬ 
ни удвох вибавили”, літописець зазначає, що 

«. . . .. „зй 

за це і пісню слави... співали їм . 

Такі “Слави”, напевне, були поширеними 
свого часу. Навіть відомий польський історик 
XV ст. Ян Длутош зауважив одну з них, що 
була складена Руссю, за його словами, відра¬ 
зу після перемоги князя Мстислава Удатного 
в 1209 Р . над поляками і угорцями під Гали¬ 
чем. Зміст її навів історик латинською мовою. 
В перекладі українською він звучить: 

О великий княже, переможцю Мстиславе 
Мстиславичу! 

О хоробрий Соколе, післаний Богом, що ляка¬ 
єш хоробрих 

і сильних, і військо їх. 

Хай перестануть гордитися ті, хто мріяли, 
Перемігши тебе, собі присвоїти побіду. 

Але всі вони потоптані і розбиті тобою, 
Знаменитим і славним господином нашим 39 . 

Небезпідставно з цією традицією лицар¬ 
сько-дружинної поезії епохи Київської Руси- 
України дослідники пов’язують і билинну епіч¬ 
ну творчість, зразки якої дійшли до нас щойно 
в записах XVIII — XIX ст. Хоча вони вияв¬ 
лені збирачами переважно на Півночі Росії, 
проте своїм змістом, сюжетами, образами геро¬ 
їв, картинами природи вони тісно пов’язані, 
особливо билини т. зв. київського циклу, з іс¬ 
торичними реаліями саме Київської Русі. І на¬ 
віть билинні пейзажі, флора і фауна аж ніяк не 
ідентифікуються з руською Північчю. 

На це віддавна звертається увага в дослід¬ 
ницькій літературі. Проте більшість російських 
учених, особливо радянського часу, схильна за¬ 
раховувати билини виключно до великоруського 
фольклору. Безпідставність такої позиції пере¬ 
конливо довів М. Грушевський у своїй “Історії 
української літератури ”, четвертий том (книга 1) 
якої майже повністю присвячений зв’язкам би¬ 


линної поезії з епохою Київської Русі і також з 
українською фольклорною традицією. 

Отож, українська народна епічна поезія, яка 
так неповторно яскраво і сильно проявилася в 
козацьких думах XVI — XVIII ст. й історичних 
піснях мала своїм попередником билинний епос 
Київської Русі, генетична спорідненість з яким 
позначилася в ряді конкретних реалій її змісту і 
поетики. Безсумнівні сліди пов’язаності з дав¬ 
ньоукраїнською билинною традицією простежу¬ 
ються і в інших видах української усної народної 
словесності, особливо її давніх верств. 

Писемні пам’ятки Київської Русі-України 
зафіксували відомості про поширеність в усно¬ 
му і книжному побутуванні оповідань демоно¬ 
логічного змісту. Певною мірою усна традиція 
цієї тематичної сфери позначилася на характе¬ 
рі оповідань “Києво-Печерського Патерика” з 
XIII ст. — про боротьбу праведних монахів з 
різними спокусами і бісами. В той час виника¬ 
ють і християнсько-релігійні легенди, які особ¬ 
ливо культивуються в монастирських середо¬ 
вищах, а також розходяться серед простого 
люду, фольклоризуються і набирають специ¬ 
фічних рис. Печаттю впливу народної ідеології 
позначені, зокрема, легенди про Бориса і Глі- 
ба. “Вони не проникли в народ з-за монастир- 

•• . о «40 

ської стіни, а з народу приишли в монастир . 

Розвинутість і поширеність усної народної 
творчості в давній Руси-Україні підтверджують 
також писемні пам’ятки інших народів того часу. 
Крім згадуваного вище Ібн-Фадлана, традиційна 
культура давніх русичів привернула уваїу й араб¬ 
ського мандрівника першої половини X ст. — Ібн- 
Даста. Він записав свої спостереження про їх по¬ 
хоронні, поминальні, жнивні звичаї і обряди, 
музичні інструменти. Згадки про різні реалії тра¬ 
диційного побуту і культури, в тому числі й фольк¬ 
лору, епохи Княжої Руси-України зафіксували 
візантійські автори X ст. Костянтин Порфирород- 
ний і Аев Диякон, західноєвропейські мандрівни¬ 
ки XI - XIV ст. Дитмар, єпископ Мерзе- 
бурзький, папський леґат Пляно Карггіні та ін. 

Про поширеність і впливовість творів ус¬ 
ної народної словесності свідчать церковні 
“поучання” і послання, спрямовані на бороть¬ 
бу з язичництвом. З епохи Київської Русі аж 
до нового часу в них мовиться про побутуван¬ 
ня в народному середовищі несумісних з 
християнством звичаїв, обрядів, вірувань, 
“диявольських” ігор, “плясаній” і співів. 


М 



Роашдгш 


Це далеко неповний перелік даних, по¬ 
черпнутих з найдавніших писемних джерел, 
якими підтверджується існування в давньо¬ 
руський період різних видів і форм усної на¬ 
родної словесності, їх традиційності й тяглос- 
ті з глибини передісторичних віків, а також 
пов’язаного зі своїм часом процесу новотво- 
рення. Найяскравішим доказом цього є дав¬ 
ньоруська поема “Слово о полку Ігоревім”, 
яка виросла на ґрунті творчого використання 
і осмислення цієї великої уснопоетичної тра¬ 
диції, особливо пісенної, яка, за словами Ми¬ 
хайла Максимовича, знаходиться зі “Словом” 
“в якнайближчій і прямій спорідненості” 41 . 

В науковій літературі маємо на сьогодні 
вже ґрунтовні аналітичні опрацювання писем¬ 
них згадок про фольклор наших давніх пред¬ 
ків. Опираючись на них значною мірою, Ми¬ 
хайло Грушевський зумів створити свою 
талановиту реконструкцію давньої верстви ук¬ 
раїнської усної народної словесності у першому 
і четвертому томах “Історії української літера¬ 
тури” 42 . У новітній російській науці подібну ро¬ 
боту виконав у серії своїх праць 43 петербур¬ 
зький учений Дмитро Аіхачов — звичайно ж, 
з виразним ухилом в бік пов’язаності давньо¬ 
руської фольклорної традиції передусім з вели¬ 
коруською, російською культурою. 

2. Відомості про український фольклор у 
джерелах пізньої княжої доби і наступних 
ВІКІВ (ХІІІ-ХУІІ ст.) 

Татаро-монгольська експансія на Русь, 
завоювання ордами Батия Києва в 1240 р., по¬ 
силення відцентрових тенденцій феодальної 
роздрібненості призвели до політичного розлад¬ 
нання і занепаду ще недавно великої і могут¬ 
ньої Київської держави. Зростає значення 
північних і західних земель колишньої княжо- 
руської імперії. Тяглість її української держав¬ 
ницької традиції ще понад століття продовжи¬ 
лася, зокрема, у з’єднаній із князівств 
Галичини і Волині Галицько-Волинській дер¬ 
жаві. Ця післямонгольська княжо-українська 
доба залишила небагато писемних пам’яток і 
зовсім мало дійшло до нас із того часу відомо¬ 
стей про усну народну словесність, хоч немає 
сумніву, що вона існувала і розвивалася. 

Головним писемним джерелом з цього пе¬ 
ріоду є Галицько-Волинський літопис, доведе¬ 
ний майже до кінця XIII ст. (до 1290 р.). Тут 


також зустрічаємо непоодинокі сліди звертан¬ 
ня літописців до усної народної традиції. Вже 
наводився вище запис про “пісні слави”, які 
співалися на честь переможного походу Князя 
Данила на ятвягів у 1251 р. Додати варто і об¬ 
разну літописну характеристику його батька 
хороброго князя Романа, яку визначний укра¬ 
їнський історик Іван Крип’якевич вважав урив¬ 
ком пісні про цього галицько-волинського кня¬ 
зя 44 : “Він бо кинувся був на поганих, як той 
лев, сердитий же був, як та рись, і губив [їх], 
як той крокодил, і переходив землю їх, як той 
орел, а хоробрий був, як той тур, бо він рев¬ 
но наслідував предка свого Мономаха...” 45 

Галицько-Волинський літопис доніс до нас 
зміст прекрасної легенди про чарівне зілля єв- 
шан. Князь Володимир Мономах вигнав роз¬ 
громленого ним половецького хана Отрока “в 
Обези за залозні ворота”, тобто на Кавказ. 
Щоб повернути Отрока в рідну землю, інший 
хан Сирчан, який зостався коло Дону, посилає 
в Обези співця Ора, кажучи: “Володимир уже 
вмер. Тож вернися, брате, піди в землю свою. 
Мов же ти йому слова мої, співай же йому піс¬ 
ні половецькі. А якщо він не схоче, — дай йому 
понюхати зілля, що зветься євшан ”. Отрок не 
схотів послухати. “І дав [Ор] йому зілля, і той, 
понюхавши і заплакавши, сказав: “Да лучче єсть 
на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій слав¬ 
ному бути.” І прийшов він у землю свою ” 46 . 

А загалом у літописних записах періоду та- 
таро-монгольського поневолення Русі вже май¬ 
же зовсім відсутні згадки про народні традиції і 
звернення до фольклору. Лише пишучи про 
смерть Князя Володимира Васильовича в 
1288 р., літописець розповідає про загальний 
плач “од малого до великого” в городі Володи¬ 
мирі (Волинському). “З плачем великим прий¬ 
шли вони, і весь город зійшовся, і бояри всі, і 
старі і молоді, плакали над ним” 47 . Наводить го¬ 
лосіння княгині-вдови, яка “стоячи перед гробом, 
сльози свої проливаючи, як воду, так голосячи 
[і] примовляючи: “Цесарю мій благий, кроткий, 
смиренний, справедливий! По праву наречено 
було тебе у хрещенні Іван. Всею доброчесністю 
подобен ти єсть йому. Багато обид зазнав ти од 
своїх родичів, [та] не бачила я тебе, господине 
мій, щоб ти за їх зло яким зло воздавав, а, на 
Бога покладаючи, ти все переносив” 48 . 

Очевидно, що це голосіння не було записа¬ 
не безпосередньо з уст княгині, але літописець 





I8§N 0130-6936 » НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ • 1/2005 


добре відтворює його традиційну жанрову спе¬ 
цифіку і стилістику. Так само і в наведеному 
плачі ліпших мужів володимирських: “Добре б 
нам, господине, з тобою вмерти! Дав бо ти та¬ 
ку свободу, як ото й дід твій Роман. Він ізба¬ 
вив був [нас] од усіх обид, а ти, господине, рев¬ 
но наслідував був його і пішов по путі діда 
свойого. А нині, господине, ми вже більше не 
зможемо тебе бачити, уже бо сонце наше за¬ 
йшло для нас, і в обиді всі ми зосталися” 49 . 

Обидва ці моменти — цінне свідчення то¬ 
го, що голосіння побутували і у вищих сус¬ 
пільних сферах Княжої Русі, а також, що їх 
виконавцями були і чоловіки. 

Із занепадом Галицько-Волинської кня¬ 
жої держави в середині XIV ст. українські 
землі стають здобиччю зміцнілих західних су¬ 
сідів Литви і Польщі, а згодом і північно- 
східного — Московії. І аж до того часу, коли 
на арені українського життя з’являється ко¬ 
зацтво, яке з середини XVI в XVII ст. зро¬ 
стає і стає значним суспільно-політичним 
чинником та основою особливо реальної в ча¬ 
си Хмельниччини — Козацької держави. Цю 
епоху XIII—XVII ст. М. Грушевський визна- 

« • • ”50 

чає як переходові віки , для яких характер- 
ною є також, за словами вченого, “бідність ”, 
“прогалина” в українській книжній традиції 51 . 

Заперечуючи уявлення, що цей факт мав 
би означати і відповідну прикру “порожняву в 
духовнім житті народу, що повинно було 
проявити себе в усній словесності” 32 , М. Гру¬ 
шевський блискуче продовжує свою феноме¬ 
нальну реконструкцію давньоукраїнського 
фольклору і стосовно “сих покривджених істо¬ 
рією століть” 53 . Брак прямих свідчень і дже¬ 
рел, що заповнювали б прогалину між усною 
народною творчістю Київсько-руської доби і 
багатою фольклорними пам’ятками епохи Ко¬ 
заччини, особливо такого високого осягнення в 
світовій епічній народній поезії, як українські 
думи, він компенсує похідними, побічними да¬ 
ними й проникливими логічними побудовами 
та аналітико-теоретичними судженнями про 
“неперервну тканину духовного життя нашого 
народу ”, зокрема і його фольклорної традиції. 

При цьому вчений звертається і до тих ви¬ 
дів народної поезії, які вигасли в Україні або 
сліди яких лишилися тут лише у фрагментах під 
натиском потужної хвилі нової поетичної твор¬ 
чості Козацької доби, а збереглися у велико¬ 


руській провінції як продовження дружинної 
епічної традиції у вигляді билин, а також творів 
релігійно-легендарного характеру, “духовні сти- 
хи ”, що “задержалися в репертуарі головно ве¬ 
ликоруських калік і на Україні стрічалися часто 
в формах покалічених церковнослов’янських’’ 34 . 

М. Грушевський аргументовано стверд¬ 
жує і переконливо доводить, що з цієї твор¬ 
чості можна почерпнути чимало матеріалу для 
освітлення еволюції української словесності, і, 
зокрема, для відтворення тих ланок духовного 
зв’язку, що єднали епіку Козацьких дум з 
традицією лицарської поезії княжої Руси-Ук- 
раїни, яскравим зразком якої було особливо 
“Слово о полку Ігоревім”. Своєю системною 
розробкою цієї концепції він збагатив кон¬ 
кретним фактологічним матеріалом й інтерпре- 
таційно розвинув ті ідеї і тези про генетичні 
джерела й еволюційний процес української 
культурної традиції, які ще в середині XIX ст. 
наголосив і намітив у своїх працях Михайло 
Максимович (докладніше про це далі). 

Наукову достовірність тези про продов¬ 
ження і розвиток української фольклорної тра¬ 
диції у добу польсько-литовського поневолен¬ 
ня, упродовж “покривджених історією століть” 
підтверджують і відомості про різні реалії цієї 
традиції, які, попри середньовічну упередже¬ 
ність до простолюду і його культури, часто яв¬ 
ну її негацію, все-таки прориваються на сторін¬ 
ки тогочасних писемних джерел, у тому числі 
й позаукраїнських, чужомовних. 

Найдавніший запис української народної 
пісні. Ним вважається текст староукраїнської 
баладної пісні про Стефана-воєводу, який по¬ 
чинається словами “Дунаю, Дунаю чему сму¬ 
тен течеш”, записаний у рукописній “чеській 
граматиці з XVI ст. чеського вченого і церков¬ 
ного діяча Яна Благослава (1523—1571). Гово¬ 
рячи про різні слов’янські мови, автор грамати¬ 
ки згадує і про українську (руську), про яку 
має не дуже виразне уявлення, але відрізняє її 
від “московської” і від мови “тих словаків, що 
живуть в угорській землі при моравській грани¬ 
ці”. При цьому зауважує, що мова ця “не є не- 
обробленим діалектом” і що чув він про існу¬ 
вання граматики цієї мови (“кажуть, що й 
граматику свою мають, але я не бачив її ”); “і є 
в тім язиці пісень і віршів або римів множес- 
тво ’ 55 . А на підтвердження сказаного і як зра¬ 
зок цієї мови наводить названу пісню. 


4 $ 



1 В ІД К Ш І 


Ян Благослав вказує, що цю пісню, прине¬ 
сену з Бенаток, він дістав від свого приятеля че¬ 
ха Никодима і текст пісні, і ні відомості важли¬ 
ві, оскільки вони, за словами І. Франка, є 
“цінним свідоцтвом про те, що вже тоді, в поло¬ 
вині XVI В. нашою мовою було уложено багато 
пісень і віршів, які мусіли мати добру славу се¬ 
ред інших слов’ян, коли один чех міг ... і пере¬ 
ймати отсю пісню, аж у Венеції, передати її в та¬ 
кій докладній формі Благославові в Моравії” 36 . 
Тут І. Франко, а перед ним і О. Потебня, не 
точно передали згадану в Благослава назву “Бе- 
натки” як Венеція. Згодом дослідники виправи¬ 
ли цю помилку, звернувши увагу, що місцевості, 
населені пункти з назвою Бенатка (Бенатки) іс¬ 
нують у Словаччині, Чехії, Моравії, Познанщи- 
ні 57 . На основі аналізу мови пісні встановлено, що 
запис її походить з села Бенатки на словацько- 
українському етнічному і мовному пограниччі. 

Подальші дослідження цієї пам’ятки з 
погляду співвідношення її сюжету, образу ге¬ 
роя (Стефана-воєводи) з історичними реалія¬ 
ми ХУ-ХУІ ст. та контексту її жанрових оз¬ 
нак, поетики взагалі з іншими зразками 
давньої української пісенності приводять до 
висновку, що пісня “Дунаю, Дунаю...” в то¬ 
му вигляді, в якому вона потрапила до запису 
Благослава, це адаптований на місцевому діа¬ 
лектному ґрунті словацько-українського погра- 
ниччя твір ширшого українського походження. 
Особливу увагу приділив цій проблемі відомий 
український учений-славіст XX ст. Орест Зі- 
линський. У своїх дослідженнях він обґрунто¬ 
вує тезу, що пісня про Стефана-воєводу — не 
регіональне закарпато-українське явище, як 
вважали деякі вчені, а породження ширшого 
історичного й територіального тла, продукт 
української поетично-пісенної культури свого 
часу. Він простежує, зокрема, близькість пое¬ 
тики цієї пісні з народними колядками, дума¬ 
ми, з віршовими формами записів українських 
пісень XVII—XVIII століть 38 . Стверджує, що 
“пісня про Стефана-воєводу тісно пов’язана з 

.... ?? сп 

традицією давньої української пісні . 

Логічно достовірним є припущення дослід¬ 
ників, що пісня могла виникнути в українсько¬ 
му середовищі, територіально близькому до Во¬ 
лощини, якої історично стосується її головний 
герой (воєвода Стефан) і деякі деталі сюжету. 
А це дає підставу вважати, що вже в середині 
XVI ст. вона набула поширення в Україні і, за 


словами І. Франка, “мусила... бути досить по¬ 
пулярна” 60 . Настільки, що зайшла аж на край¬ 
ню південно-західну межу українського етніч¬ 
ного терену, де її зафіксував чех Никодим і 
передав своєму приятелеві Благославові. 

Про те, що українська пісня й усна на¬ 
родна словесність взагалі були в ті часи роз¬ 
винутим і примітним культурним явищем, 
свідчать й інші факти. Особливо значний 
блок відомостей стосовно цієї пісні містять 
польські джерела. 


1 Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Лео¬ 
нід Махновець. - К., 1989. - С. 5-6. На це видання по¬ 
кликаємося і за ним цитуємо й далі. 

2 Там само. — С. 17. 

3 Літопис руський. - С. 22. 

4 Там само. — С. 30—35. 

5 Там само. - С. 39. 

6 Наприклад, у збірнику Михайла Возняка "Українські 
перекази". - Краків-Львів, 1944. - С. 5—22. 

7 Літопис руський. - С. 42. 

8 Літопис руський. - С. 51. 

9 Малороссийские песни, изданньїе М. Максимови¬ 
чем. — Москва, 1827. — С. 7. 

10 Там само. — С. 23. 

11 Літопис руський. - С. ЗО. 

12 В цьому переконуємося, переглянувши збірники ук¬ 
раїнських прислів'їв і приказок, зокрема: Франко І. Га¬ 
лицько-руські народні приповідки. - Т. І. Вип. 2. - Львів.- 
1901-1905. — С. 234-243 (Вовк); Прислів'я та приказки. 
Природа, господарська діяльність людини / Упорядник 
М. М. Пазяк. - К., 1989. - С. 199-208 (Вовк). 

13 Прислів'я та приказки. Природа, господарська діяль¬ 
ність людини. - С. 206. - № 106. 

14 Літопис руський. - С. 37. 

15 Там само. - С. 41. 

16 Там само. - С. 7. 

17 Літопис руський. - С. 388. 

18 Там само. - С. 377. 

19 Там само. - С. 8. 

20 Літопис руський. — С. 8—9. 

21 Літопис руський. — С. 463. (Підкреслення наше, — Р. К.) 

22 Вишенський І. Твори. — Київ, 1959. — С. 76—77. 

23 Подаємо за працею: Сумцов М. Старі зразки укра¬ 
їнської народної словесності. — Харків, 1910. - С. 3. 

24 Там само. - С. 3. 

25 Літопис Руський. — С. 23. 

26 Там само. — С. 39. 

ТІ Там само. - С. 74-75. 

28 Літопис руський. — С. 123. 

29 Каминский В. А Зтнографическое изучение Вольї- 
ни,— Варшава, 1912. - С. 45—47. 

30 "Слово о пшику Игореве" та його поетичні перекла¬ 
ди і переспіви // Видання підготував Леонід Махновець. - 
Київ, 1967. - С. 124-125. 

31 Там само. - С. 111. 

32 Сумцов М. Старі зразки української народної сло¬ 
весності. - С. 7-9. 

33 Там само. — С. 8. 

34 Цій темі присвячена велика наукова література. З 
новіших праць вона розробляється в ряді досліджень ака¬ 
деміка Д. С. Ліхачова, зокрема в його книжці "Слово о 
полку Игореве" (М., 1976). 

35 "Слово о пшику Игореве" та його поетичні перекла¬ 
ди і переспіви. — С. 97. 

36 Там само. — С. 97, 99. 

37 Там само. - С. 97. 

38 Літопис руський. - С. 408. 




I§§N 0130-6936 » НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ • 1/2005 


39 Наводимо за відомостями і цитуванням у російському 
перекладі в праці: Русское народное позтическое творчество,- 
Т. 1. Очерки по истории русского народного позтического 
творчества X - начала XVIII веков. - М.-Л., 1953. — С. 243. 

40 Русское народное позтическое слово. - Т. 1. Очер¬ 
ки по истории русского народного позтического творчес¬ 
тва X - начала XVIII веков. - М.-Л., 1953. - С. 177. 

41 [Максимович М]. "Песнь о полку Игореве", перело- 
женная на украинское наречие. Предисловие // Макси¬ 
мович М. А. Украинец. - Кн. 1. - Москва, 1859. — С. 45. 

42 Грушевський М. Історія української літератури.- 
Т. І. - Київ-Львів, 1923. Перевид.: К.: Либідь, 1993; Т. IV. - 
Кн. 1. - Нью-Йорк, 1960. Перевид.: К.: Либідь, 1994. 

43 Зокрема, і у відповідних розділах колективної праці 
"Русское народное позтическое творчество". Т. 1. Очерки 
русского народного позтического творчества X — начала 
XVIII веков. - М.-Л., 1953. - С. 141-216; 217-247. 

44 Крип'якевич І. Історія України. — Львів: Світ, 1990. — С. 75. 

45 Літопис руський. - С. 368. 

46 Там само. - С. 368-369. 

47 Там само. - С. 444—445. 

48 Там само. — С. 445. 

49 Літопис руський. — С. 445. 

50 Це визначення він подає, зокрема, в підзаголовку чет¬ 
вертого тому (Кн. 1) "Історії української літератури" (К., 1994): 
"Усна творчість пізніх княжих і переходових віків XIII—XVII". 

51 Див.: Гоушевський М. Переднє слово // Гоушевський М. 
Історія української літератури. - Т. IV. - Кн. 1. — С 7,10. 


52 Там само. - С. 7. 

53 Там само. - С. 11. 

54 Грушевський М. Історія української літератури. - 
Т. IV. - Кн. 1. - С. 7. 

55 Цитую за : Франко І. Студії над українськими на¬ 
родними піснями // Франко І. Зібрання творів. У 50 т. - 
К., 1984. - Т. 42. — С. 19. (Підкреслення наше — Р. К.) 

56 Там само. — С. 21. 

57 На з'ясуванні цього питання зупинився, зокрема, ук¬ 
раїнський вчений Степан Томашівський у статті "Замітки до 
пісні про Штефана-воєводу" (Записки Наукового товариства 
ім. Шевченка, - далі ЗНТШ. - 1907. - Т. 80. - С. 128-134. 

58 ІІІупзкуі 0.°51ага икгаіпзка різей о усцууосіоуі Зіеїа- 
поуі а ]еіі уугпат рго бе]іпу зіоуапзке іісіоує різпе // 51а- 
уіа. - РгаНа, 1960. — Т. 29. - № 1. - 5. 76-103; Зілинський О. 
Віршована форма старовинної української народної пісні 
про Стефана-воєводу // Народна творчість та етногра¬ 
фія. - К„ 1963. - № 1. - С. 116-118. 

59 Зілинський О. Історичні та жанрові риси пісні про 
Стефана-воєводу // Науковий збірник Музею української 
культури в Свиднику. - Пряшів, 1965. — Т. 1. - С. 220. 

60 Франко І. Стефан-воєвода // Франко І. Зібрання 
творів у 50 т. - К„ 1984. - Т. 42. - С. 27. 


Продовження у наступному номері 


ТЬе аиіЬог ої 4із агіісіе ^іуєз апаїузез о£ іЬе гіеуеіортепі ої іЬе огідіпз о£ їоїк Ігагііііоп сіаііп^ Іо іЬе 
11-134 сепіигіез апсі єуєп іо радап іітез о£ Зіауз. Аз а гезиіі мує Кауе а сіеіаііееі гіезсгірііоп о£ 4е Ьізіогі- 
саі сіоситепіз о£ 4е Киз-Іікгаіпе Іітез аз а таїегіаіз £ог апаїугіщ; Іоікіоге. ТЬеп 4е аиіЬог доез оп \гі4 
4е «іезсгірііоп о£ іЬе Іехіз ітош ІЗіЬ Іо іЬе 17іЬ Сепіиіу. Зресіаі аііепііоп Не раісі Іо іЬе йгзі икгаіпіап £о1к- 
Іоге зоп8 гесопіесі іп іЬе 164 Сепіигу (Ьаііагі "Оипауи, Оипауи..." Йхесі іп Капе! тугіїїеп «ігашаїіс Ьоок ої 
Уап ВІаЬозІау). 


ДІАЛОГ ЯК ІНФОРМАЦІЙНА МОДЕЛЬ 
(на матеріалах традиційної культури) 


Андрій ТЕМЧЕНКО 

Проблема моделювання накопиченої ін¬ 
формації шляхом створення інформаційних бло¬ 
ків передбачає її компактне збереження, що є 
особливо актуальним у наш час, коли велика 
кількість неупорядкованої інформації буквально 
заполонила наше життя. Наслідком цього є де¬ 
що штучне розмежування змістовно близьких 
наукових дисциплін, скажімо: філософської ант¬ 
ропології, етнології, фольклористики, лінгвісти¬ 
ки тощо. Постійне збільшення інформації не 
завжди передбачає її якісне зростання. У кра¬ 
щому випадку, це різна інтерпретацш фактів, 
поглядів, гіпотез; у гіршому — формальне пов¬ 
торення давно відомого. Аналогічна проблема 
існувала завжди, лише в інших масштабах. 


Здавна людство кодувало інформацію, 
поділяючи її за попитом на декілька рівнів. 
Нижчий рівень становив собою комплекс 
знань, необхідних для кожного, оскільки на¬ 
вчав тому, як вижити у складних кліматичних 
умовах. Найвищий — був потрібен небага¬ 
тьом, тому користувався найменшим попитом 
і був малодоступним. Він передавав інформа¬ 
цію про людину і всесвіт, потойбічний світ, іс¬ 
торичні події тощо. Частина цих знань, які 
дійшли до нас у вигляді міфів, переказів, об¬ 
рядів, переказувалась всім членам племені. 
Подібне розмежування знання, яке поділяєть¬ 
ся на прикладне (стосується матеріального 
життя і виробництва) і не прикладне (вивчає