Skip to main content

Full text of "З давнього зшитку. Пісні і думи"

See other formats



І 


л Н І 


Клмд 


XI 


Сні і £} 


ІиЛ'&.Ш5р. 4-ї» 



До слав'ь^н'ь. 

іТ^Т п довго ще будуть нась кривдять на світі 

-Озк* Напасті та злоба крівава? 

Невже не одно і мп матері діти, 

Чи жити не маємо права? 

2 . 

Завіщо-жт» зневага? Для чого не милі 
Братамь наші щирі жадання? 

Кого мн чіпала, кому причинили 
Неволю, біду, руйнований? 

й 

О. 

Ми тільки боролись за власную хату, 

За те, що намг дорого й нині; 

Бажаємо ми і теперь небагато— 

Рідної освігп родині: 

4 . 

Щобь правда, свій розумь, і слово співоче, 

Та щастя — ишрілпсь ві> народі! 








і 






* 




і 





Ми всій» пригорнули-бь до серця охоче— 
У власній та вільній господі! 

Чому не й.чешь віри тп, брате-м оскалю. 
Невже тп лякаесся зради? 

Зь тобою недолі нась кревно зьеднали— 
Не буде міжь нами розради; 

О 

Зь тобою давно ми працюємо на полі 
Розросту науки й освіти, 

Зь тобою давно ми шукаємо долі— 
іі намь зі» тобою ділити! 

7 . 

А ти. брате-Ляше,—невже пакт» до суду 
Міжт» нами неладі» бідолашний?! 

Ой, скинь бо зь очей ти колишню полуду, 
Та праведно глянь, необашнпй: 

8 . 

Якь би езуіти не стали міжь нами, 

Не знали бь ми вкупі недолі; 

Бо ми не коваля другпхь кайданами, 

Чужоі не нищили волі! 

<д 

і/ • 

Хан Чехь оновіда. чи ми не стояли 

* 0 * 

За справу братерню горою? 





ч 



Та зт> Жижкою-лгь вкупі діда наші дбали 
ЇЇ здобули козацького строю! 

ю. 

Хай Сербинь роскаже, чи ми не братались 
Оружно у щасті і горі; 

За віру, за волю чи ми-лгь не рубались 
На полі, на горахь, на морі? 

11 . 

Спитайте Словака—і той не згадає 
Одт> нась коли-небудь образи: 

Злоби не було вь нашім* серці й немає — 
Ми хтілп-бь загоіти вразп! 

12 . 

До згоди-Жо, до гурту, до купи, Сіавьяне, 
Забудьмо старезнії чв?ри! 

Вгамуймо, братове, розладья погане: 

Встають бо на заході хмари!... 

1 О 

«4 

Спізнаймося самп, вважаймо на брата— 

Тоді наст, ніхто не здолає. 

Тоді не дамо ми Німоті урвати 
Ні кроку Славмнського краю! 






14 . 


Подайло-жт» ми руки на вічнье кохання 

І крикнімо на бенкеті згоди: 

„Ми цілому світу бажаемт»—братання, 
ІІорадп, освіти й свободи ! 14 


Коханка. 

(Переспіві» зт> Гребінки.) 

тою я похмурий і думку гадаю, 

Чому я не сокілт», чому не літаю? 
Розбиві» би я заразі» тяжкі кайдани, 
Полинув!» на південь зі» тюрми-сторонп. 

Стоять та сумують тамі» славні могили, 

Де трупи братерські навіки спочили, 

Тамі» все моє рідне—гаі і поля, 

Живе тамі» бездольна коханка моя! 

Які» небо блакітпе прозорі ті очі, 

Л шати зелені хороші, хороші! 

І синій припоясь, мові» сизий тумані», 
Дівчйноиькн-вроди гнучкий ПОВИВ!» етапі». 

Замйсляне чоло мові» хмароньки вкрили, 
На перса спадаюті» шовковії хвилі, 



Вт» вечірнюю добу співала мппі 
Вона своі тихі рпдання-піснГ! 

Я всімт> повідаю, що тая дівчина, 

Що тая вродлива—моя Україна; 

Іі я кохаю, для неї я грівь 
І думу таємну, і лагідний співі»! 

Які» дівчини око вабливе, глибоке, 

Такт, небо Вкраїни —прозоре, високе; 
ЗІовь поясом!» синім!» на південь кругомі» 
Вона огорнулась славетнимь Дніпром!». 

А роскіпгь-степй ті, зелені, шовкові! 
Лежать килимами, шпріють безмові! 

Лишт, буйний гойдає тамг тирсу густу, 
Та хвилю на ниві жене золоту. 

Неначе німоі скорботи зітхання, 

Немов!» тіі неньки наді» дітьми ридання, 
Такт» вт> душу глибоко запали мині 
Ріднбі Вкраіни сумні ті пісні! 



* х* 




рлавізянська доля. 

+ 

(Зь Чешською.) 

/Ж\й щербата ти, славгянська доле: 

Кудп глянешт>—усе босе й голе! 
Скинешт» окомт» на луги- темряві— 

Тільки вбачиигь річеньки кріваві, 

Скиненії» окомт» на. степи широкі— 

Тільки вбачиип. могилки високі! 

Породила всіх ь наст» одна мати, 

Та не вміла щастя й долі дати: 

ЗІіагь малими дітьми—одна звада, 

Та і старші не дають поради... 

• ••••••••*** 

Та коли-жт» минетця ота шкода 

І міжт» нами стане правда й згода? 

Та коли-агь, забувши давнье лихо, 

Зажпвемт» вірнесенько та тихо?! , 









4 


До Дунаю. 



унас, Дунае! Нашг діду старезний, коханий! 

Чого коломутний? Чп крови напився ти паяний? 
Ревепгь, скаженіепгь, аягь хвилі червоні повстали, 
Шумують, скакають, зірвати силкуютця скали; 

А скали стоять нерухомо, понуро сто-рбкп 
І мовт> у кайдапахт> держать твоі води глибокі.... 

І марно ти стогненгь, якь діти твоі у неволі, 

Не зпаючп правди, не знаючп щаспоі долі!.... 


рмерть слав'ьянина. 




^ГТежавт» вінг у креві, пронизаний ножемт».... 
Вь останній боротьбі его стпсались руки , 
Хапаючись зь безнамьятноі муки 
За груди, спе'чені вогпемь. 


Вь очагь іще немовь життя було, 
Але вже смерть вкривала его чсло.... 
А тугь вогонь ажь гоготівь навколо 
Та злизувань пожежею село. 



Крізь чадь і димь, немовь у пеіпі тімь, 
Мигтіли де-не де озвірені катюги; 

Мішався крпкт» і регігь одь наруги, 

Що коїлась невольнпкамь святим ь.... 

А вінь лежавь, безсилий помогти 
Своімь братамь, туть гинувшими за волю, 
І вл> голові его, змурдоваиій одь болю 
Мутнилпся думбкь, гадокь крихти: 

\ ” 

Похмурі дні мигтіли вь очіхь СНОМЬ,— 
Гірке життя иідь каечукомь ворожими, 
Заплямлине покоромь тип негожимь, 
Зневажпне невольнпцькпмь ярмомь.... 

_ 

Едпна мить просвітку у ночі, — 

Кохання запальне, садбкь, кущі крушини, 

І очі лагідні голубоньки дівчини, 

! І хвилі кіст» на пишному плечі.... 

;;;р - ;іЩ§Й|Ш 

І скрута зновь-невільна праця, нудь, 

Наруга надь святимь того невірп-пана, 
Ображена звірюкою кохана, 

І знявшийся на бузувіра людь.... 








Лжт» ось учувсь ему знаемпй глась — 

Вінт» долпнувт» крізь полумгя бурхливе.... 
Вт»-останнье взірт»-борця зайнявся зт» гніву. 
І зі» стогономт» вт» несилі тяжкій згаст». 


На прю! 

(З ь Бо лі а рсько і о.) 

л 1 (і г Та прю! Безт» ляку і зневіри— 
05^ За правду, волю, з^ наші» край! 
Перелили вже бузувіри 
Скорботи чашу черезь край. 


Повсюди чадг. а ворогь лютий 
Пекельні бенькети справля, 

Гнітить скрізь сили неокуті 
І точить мозокт» наче тля! 

Наст» мало дуже, але сила 
У наст» вт> правдоті наших!» думі»— 
Понесемо ми гордо, смію 
На турський регітт» і на глумі» 


Новий псалом* живого слова: 

Вт> ему не иепріязнь стара. 

А світло лагоди, любови, 

Братерства, волі і добра. 

У гору стягь! Хай кат* шаліє, 

Хай стйсне ще, але на мить,—- 
Бо гпскру ту святу, що тліє, 

Не сила ворогу згасить: 

Вона зт>една славгяігь до купи. 

Дасть силу серцю, голові— 

І на замученії трупи 
Повстануть страдники нові! 

«мав» • 

На прю-ягь! До смертп, до загину— 
Немає викруту, нема! 

І як* хто зт> насг на крок* одлйне 
Хай буде проклятий всіма!! 





До броні! 

(На повставнье болгарь проти турківь.) 


гсТіТо броні! Настала година сліпії? 



За ріднпГі край стать вт> обороні, 
Бо вже доканала неволя страшна.... 

До броні, славьяне, до броні! 


Ми тяжу сромотнігь, тяжкйхь кайданів ь 
Носили такт, довго вь полоні, 

Що більше пе-спла зтерпітп катівт»... 

До броні, славьяне, до броні! 




Палають вже села, мовь чорний той платі» 
Дпчь вкрпвт» наші села й болоь’: 
Лютує у сназі ненатлий наигь каті».... 

До броні, славьяне, до броні! 


Геть набікь всі чварп й змагання бридке, 
Що нась розьеднало вь «дні оні>! 
Всі разомь повстаньмо за право людське.,.. 
До броні, славьяне, до броні! 




Хай змиє зт> наст» рідна, пролита вл:е кров* 
І Знаки од* рабської супоні, 

І вл. січу славутнье ми ринемо знов*.. . 

І До броні, славьшіе, до броні! 

■ 

І Чи вернемо до слави краї дорогі, 

Чи ляжемт> на матернім* лоні,— 
Розбуркали лева, тремтіть ворогп.... 

До броні, славіяпе, до броні! 

■- • ■ «р ■ . * 

\/\/\ 


(£± 

Жзнов* нудьга, непрохана кума! 

4РЛ серце буцім* жде якоісь-то отрути.. 
Уовчп, бездольнеє! Недовго нам* тягнута,— 
Доплентались, що й світла вже нема! 

Чого чекать?—Одурено гадки, 
Обрехано псалми моеі віри, 

Знесилено кайданами заміри 

Й столочено найкращіі квітки... 

Була доба, надія розцвіла— 

І рідний брать пізнав* рідного брата, 



10 


І працею заворушилась хата 
І На користь рідного села. 

і Була доба—мппулися святки 

І І хуртовиною розкидана отара: 

Такт, надь садокь збіжіть північна хмара— 
і II посмалить цвіть, пороскпда листки! 


І 

.Л^^Гема світу, темрява на дворі, 
і на серці-жь, якь у бурю вь морі.... 

Хожу-нужу кругь сумноі хати 
І нема зь кимь серця розважагп,— 
Роспитатись, побалакать стиха 
Про недолі та про наші лиха, 

Яку вь скруті собі дати раду? 

•)хь! немає у нась, братці, ладу— 

Всюди нічь, хочь виколи ти ( КО, 

А до Бога, сказано,—високо! 



ріячам'ь. 

(З т> Пек расова) 

■> • 

їячс правди по полю народне»у! 

А чи ти сієніт» по кгрунту неплсднему, 
Чи трюхле зерно до тла? 

Чи лехкодухий ти, чи спавсь на силонці? 
Жовкнуть всі руна на твоїй нйвонці. 

Доброго дасть-бі й стебла! 

Де-жт» ви, умілі, зь душею хороброю? 

Де-жт» ваші сакви зт* пашпицею доброю? 
Гайда на трудь! 

Сійте немруще повікт», добро всякеє, 

Сійте розумне: колись вась подякує 
Щиро нашт» дюдг! 



ТІ р о р о к 'ь. 

(Зт» Некрасова ) 

^иГе говори: «забувт» вінт» осторогу! 
(^Г^Его-жь своя і доля покара, 
Незгірше наст» вінь бачить неспромогу 
Безт» мученства служити для добра. 




12 


Проте коха щпріигь вінт» і святіше, 

Вт» его душі нема замант» людськихь: 

„Для себе жить міжт» мпромь можна лише, 
Але умертп можна для другйхт» 0 ! 

Такт» дума вінт», і смерть для его люба: 

Не скаже вінт», що мало вт> світі жпвт>, 

Не скаже вінт», що марна буде згуба— 
Вінт> жереб'ь свій давно вже назорпвт»! 


уі р О р О К 'Ь. 

(Зь Лєрмонтова.) 

\|Щ)ідк6лк Вічнпн Судія 
Фгу Мпні натхнувт» пророчу славу, 
Вт> очахт» людськйхт» вбачаю я 
Злоби і кривді» стягу кріваву. 

Розповіщать я всюдп ставь 
Науку, правду та любову, 

А людт, братерній прнвітавт» 

Мене каміннямт» за ту мову. 


13 


І на чоло я сшш$иТ> прахь, 

Утікь одь лщського порога, 

Та старцемь вь пущі, наче птахь, 
Годуюсь ласкою відь Бога. 

Учувши зь неба заповігь, 

Мпні слугує н звірь у борі, 

І зь неба шлють зі пні при віть 
Ласкавнмь прсмінемь всі зорі. 

Колп-жь прозт> бучні городи 
Бува я крадуся часами, 

Шепочуть дітязп> тамь діди 
І усміхаютця вустами: 

г Дивітця! Оть, зразокь для васт»! 
Вінь докорявь усімть намь згсла; 
Дурний, хотівь запевнить пась, 

Що нпмь Господь святий глагола! 

^Глядіть на старця-жь ви того,— 
Який блідий, худий, убогий, 

Які, зь туги гнетця, босоногий, 
Якь зневажають всі его! а 


Мати. 

(Зг Не красо в а.) 

Др)оіт була прибита відт» печалп, 

І часомг тпмг, якг три орля-сини 
Круп» неі бавились, веселі, жартівні — 
Іі вуста журливо шепотали: 

„Сини моі! На що васг привела? 

На горенько, лебедики, незважве... 

Ви підете шлях б яг ирямпмг одважпе — 

І не мене васг ваша доля зла! “ 

Не плачг при нпхг, намученая матп, 

Не затемряй іхг ясного лиця! 

Але навчай іхг змалку поважати,— 

Що е часи, сто-рокн безг кінця, 

Коли нема найкращого жадати,— 

Якг страдного, тернового вінця! 





(Зі» Некрасива.) 




Щні ідуть.... Задуха-жь все єдина, 
Г^ІІіДряглпй свігь кона вь своій судьбї. 
Чоловіка—бездушний, мовь звірина, 
Кволому—рятунку вже дасть-Бі! 


• • • 


Але цпть! Не раздратовуй болю, 
Не клени людської ти пітьми: 

Які» даси трудному серцю волю — 
Вт> наші дні затоппсся слізьми! 


|1озту. 

(Зі» ІІекрасова.) 


^(Г 4 і 

ІРгуди не глянь—скрізь здирства, гніть і 
^Д- Підт» руйновищемь праця і любовь.... 
А ти мовчппп», спустивт» безсило рукя, 

І зь сорому твоя палає крові». 


муки, 



16 


1п ремсгв}еші на свій талані співничий, 
Що дадено хіба па глумі тобі,— 
Коли ві душі лякливій, марівнпчій 

Немає силі на звагу ні боротьбі! 


Л. ГЧ .-А 


«V 


Ф 


V 





(Зі ІГскрасова.) 

ухбта; нічі довга, похмура; 

г ^Безь волі, безі долі—таять смерть 
Хоть би ще наринула буря, 

Бо чаша вже повна у-щерть! 

Грімнй-жі наді безоднею моря. 

По полю, по лісу шугай, 

І чашу всесвітнє го горя 
Розхлюпай у-край!.„. 


* 


*> 


❖ 


С-'йС'-І 


та 

^Зга гаю співі несо луна.... 
А ізі коляшнего, мові зі моря. 





Знаема мрія вирине 
Й вітає знову наді мною.... 

МІЙ кріие, скроплений росою! 

Зь тобою ледве мп зійшлись 
Иа ту хвилину—й розійшлись 4 
До віку вішнего, до Суду; 

Ллє твій образь дорогий, 

Мовь промінь сояшний, благий, 
Зігнань зь очей моіхь полуду 
І хочь на мить, а охвітивь 
Сумноту хмурихь моіхь днівь. 

Де ти теперь, вь якому краі? 
Чи также вь очіхь чарівиїіхь 
Твоіхь кохання и сила сяє? 

Чи може літа дошкульні 
Покрали все—вогонь і ваоу, 
Тебе постаріли на бабу 
І навіть вь душу ажь саму 
Уже навіяли зічу? 

Чи й то... обридли бідкування 

І ти зза хліба, зза тепла 
Якомусь пану продала 
Своі найкращі поривання, 

Та середь роскоші й пишноті* 
Забула скорбпий свій народь^ 





Ні, ні! Пробачь ти, квіте красний, 
За слово марне та старе: 

Вь твоїй душі глибокій, ясній 
Вогонь не згасне, не замре, 

Бо все, що малось вь ій святого, 
Було не зь голосу чужого, 

А перемучене своє.... 

Не словомь—діломь ти життя 
За брата щиро покладала 


Рстатн^з ніч'ь. 

(Зь Волошською .) 

Яй^Гічь остатня, безь кінця й просвіти! 
<Зг^Якь же довго точисся, мовь пьяна! 

Туди-бь краще, де нема кайдана, 
Збутись слізь катованого світа, 

Де тому й щастіїо недолюдку, 

Хто не знавь ні думь тяжкйхь. ні 


смутку! 







Краю рідний, мій коханий краю! 


Які» кохавь тебе я щиро з-малку! 


Все віддавь, і крівью на останку 
Я догану дідівську змиваю, 

ІІ за народі» свій, за его слободу 
Оддаю життя своє і вроду! 


Гей, надіє! Моя сестро-зрадо! 

Освіти хочт» разі» мою темноту: 

Вороги окрпвджують голоту. 

Та й своі торгують нею радо... 

Марна річі»! Навкруги мурь і тума,— 
Та і довга-жт» нічь ти, моя дума!! 


рорцю. 

(Зь Британською.) 

^/^.кіичилася мука твоя.— 
Теперт» зійде щастя зоря! 

І вь пісні зеленпхт» дібровь 
Воскреснеші» ти, велетне, зновт, 
І образь за волю борця 
У ій буде жить безь кінця. 


20 


Поки буде вільним!» народі,— 
Тебе передасть зі» роду вт, роді,: 
Ти згпнувт,, але твоя крові, 
Натхнула до брата любові,— 

І вт, серце прибите згола 
Одвагу і силу влила. 


Ми вт, січі підіймемт, твій стягь 
І пройдемо пасмомт, звитягт, 

І жони роскішнпхт, долині. 
Прославлять вт, пісняхт, твій загині,: 
Але безь слезп на очахт», • 

Аби не зневажить твій прахт,! 


Гі* 





е сумуй, моя зірко кохана, 

Нишкомт, слізт, не втирай рукавомт»: 
Чи я агь винені», що лихо наст, зрана 
Опрягло своімг тяжкнмт» ярмомт»? 


Не помисли, моя ти порадо,— 
Що до тебе я ставг не такпмт», 







Що вже серце прочахле не радо 
II милуваннямт, коханім ь твоімг; 

Що й тебе, якь колись, пе милую... 
Не де того, сердешна, ми ні: 

Подивись на цю руку худую— 

Вона вся ажг палає вг огні. 

На щокахь моіхг блідої!,, запалить, 
Мовь та пляма червона горпть, 

Л вт, надірваний» грудип» по-малу 
Щось стпса та нудіпво щемить.... 

Ф тя—т 

І не здужаю знять уже руки, 

Щоб*ь тебе захистить одь нужди; 
Прийняли вони лпха і муки, 

А таки не зломили біди: 

Вона наст» зт> своіхт> лань пе пускає 
Не дає розігнути й спини. .. 

Вже й теперь доробився до краю— 
До СОСНОВИХ!, дощокг, до труни! 

То н всміхнутись не маю я звага 
На твій усміх!» коханий, ясний.. 




Не шукай вт» тому серці розваги. 

Де завівся робака» навісний! 

Воно такт», які» і перше кохає, 

А одповіді ласці не дасть. 

Бо запевне натрушене знає,— 

Що недовго топтатиме рясть: 

Що зостанесся тп сиротою 
І дізнаесся горя-біди: 

Пройде марно тяжкою тропою 
Вт» лихолітті твій вікт» молодий. 

Полиняють ці брови, ці очі, 

Помарніє личенько твоє— 

І ніхто пожаліти не схоче. 

Бо у всякого горе своє! 

Тпмь то й серце у мене ажт» вт»яне. 
Якг рука мене лащить твоя.... 

Не подумай же, серце кохане, 

Що до тебе байдужпмт» ставт» я! 




л> часомь у тебе заграє 
Ухмілка на яснихь вустахь, 
Мене мимохіть огортає 
Якийсь несподіваний страхь: 

Вь очахь твоіхь бдблискь блакіті, 
А вь серці смиріння святе.... 

Чп зможишь боротись ти вь світі 
Чи снігомь твій шляхь замете? 

Чп ти міжь тіеі пишноти 
Роскішнихь. осяянихь заль 
До рідного краю й голотп 
Сховаешь на серденьку жаль? 

А чи на єдвабі, на злоті 
Забудешь найкращу мету, 

Та вь тімь запанілімь болоті 
Потопи шь і душу святу? 




ЖЛо. 


олп віді, ненатлої мукп 
Огорне сумний тебе лякг 
І тп свої знужені рукп 
Не здіймеш, до праці ніякі,; 


Тоді у ту страдну годпну 
Ти, зірко, мене помгянп, 

I я на пораду прилину 

До тебе зт» иівдень-сторонп: 

Закоханимь словомь зігрію, 

Розважу на серденьку сумі,, 

Окрилю полохливу надію 

їїа збутність святихт, нашихт, думт>; 

Своєю міцною рукою 

II і держу тебе у пітьмахі, 

І ми тоді вкупі зт, тобою 
Таки провертить свій шлять! 









(СЛЕЗА. 

У 

‘Я^Г п памьятаешь, якь зь тобою 
Прощавсь я пізнєю добою? 
Вечірня зіронька зійшла 
Вь безодні енній наді» горою; 
Понадт» дібровою німою 
Якась пташина проплпла; 

На сході геть чорніла хмара.... 

А ти бліда, які, та примара 
Стояла зі» смуткомт» на чолі, 

Ламала рученьки своі 
Вь німій скорботі—і розваги 
Тобі подать не мавь я зваги.... 
Майнула хвиля, чась наставь, 

І мовь вогонь якийсь снаїавь 
Вь твоіхь очахь, зь розради-мукп 
Своі знеможеніі руки 
Кругомь мене ти обвила 
І тяжко, тяжко заридала... 

Моя ти зоре! Чи ти знала, 

Якь та слеза мене пекла? 

Минули роки, сивий волось 
Морозить голову, а я 


26 


Усе блукаю по гаяхт», 

Та чую твій надбптпй голосі», 
І досі рвійно й гаряче 
Твоя слеза мене пече! 



^Лиши мене! 

% 

(Зі» Байрона.) 

мене! Мене журьба звьялила, 
Розрадою поточене давно 
Це серце хвореє,—ему теперт» несила 
Те витерпіть, чпмь страждало воно? 

Лиши мене!... Надії вже на долю, 

На боротьбу нема вь моїй душі, 

І на твій зовь—покрпкпу тільки зь болю: 
Лиши мене, навіки залпши! 







^ЛЩечірт». Тихо, ясно 
г і^і Зірочка зоріє.... 
Ізт» садочка красно 
Пахощами віє; 
Стелютця сутіні. 
Тумани лягають; 
Кетяги зт» калини 


Вт» вікна зазирають. 

Щось гуде струною 
На бузку близенько; 
Вт> лузі за вербою 
Технувт» соловейко; 
Пісня одгукпулась 
Зт» темрявого гаю.... 
Серце стрепенулось, 
Змучене до-краю: 
Зновт» зрина жадання 
Тихоі розмови, 
Щирого братання, 
Вірноі любови! 


Швачка. 



ахилплась голівонька, 
ІІасмо звисло на щоці. 
І мелька невпинно голка 
У худесінькій руці. 


• • • 


Иіптво панське на коліні, 
Каганець і свігь дневий... 

І тремтять лехкі сутіні 
Зпідт» темрявпхг, довгнхт» вій. 

Глухий кашель середа ночі, 
Вітра стогінь підт> вікпомг.... 
1 червоні завжди очі, 
Неспочііті й разу сномг. 

Спина, зігнута вт> роботі, 

На спині брудний платокг.... 
Не смашний мабуть голоті 
Загореваний шматокт.! 


* * 

(Пересиівг.) 

Ш івнічг. Вг хаті, зювг у лесі, 
Й каганця нема; 

Та не сппть ще мати й досі— 
Плаче все сама; 

Хлипа зг голоду дівчатко 
Зпідг рядна вг кутку, 

Иідг грудима пемовлятко 

Скиглить вг сповитку. 

На той плачг голодний вг хаті 
Й вітерг за-одно 
Виє крізь шибки дірчаті, 

Плаче жалібно. 

По стіні зг ‘гнилоі стелі 
Крапає вода: 

Мабуть вг бідного оселі 

І стіна рида! 

♦ 






І 


^Зеона. 

Ор^вітить сонце; хочт» тепла ще 
Певного немає. 

А вт» садочкахт» стало краще— 
Верба розпукає, 

Вже набрунилнсь черешні, 

Агруст» і порічки; 

По стежкакт» гуляють гречні, 
Впховані дітки,— 

У саети розубрані, 

Мовь квіткіі лишають; 

А за нпмп паннп й пані 
Окомт» назирають, 

ІЦобь спинить яку пустоту; 

Та діткі і с?мп 
Стережуть свою пишноту, 
іїе положуть плями: 

У ясне'нькпхт» рукавичках!» 
Граютця вт» опуку.... 

Підт» барканомь, у порічкахт. 
Простягає руку, 

Христа ради, дівчинятко, 

Долею забуте, 



Вітром^ вдягнене вт, дранятко, 
Колючками взуте. 

Стоіть бідна сиротина, 
Цокотить зубами, 

Та звичайно, які» дитина, 
Позира очамп 
На гулянку панепятокь— 

Така вона мила.... 

Хочь би разі» ій оте свято! 

II руку опустила. 

Коли це,—-чи то случаемь— 
Ми того не знаємо, 

Чи умисно,—а зі» наскоку 
ІІуць! онука вь щоку! 

• •• • • • • • • • • 
Дітвора зареготалась.... 

А старча-спрітка, 

Хочь і дуже налякалась, 

Хочі» вь болоті щічка, 

Хочь підь окомь якь запаска 
Синя стала пляма, 

А й така ій мила ласка— 

На пестила мама! 

Усміхнулась, взяла вь руку 
Дорогу онуку, 

Та назадь іі зь розгону 





Й кинула до кону... 


Діти—ьт» ростить одт> огиди.... 
ІІанії жь одв разу 
Наче крейда стали бліді; 

За таку образу 
Погукиули на сторожу— 

Доведуть уряду. 

Й вт> мить сирітку оту Божу 
Виштовхали зь саду: 

За барканомв тобі краще! 

Чути, якт> ридає. 

Світить сонце, хоть тепла ше 
Певного немає! 



Вечір-ь. 


(Зт Ліуковського.) 

же за хвилі ті червші, 
Втомившись, сонце порина; 
Темпіша сипя пелена, 

Туманомь криє оболоні 
І вечірт. землю обніма; 

Зт> нимт> тихо лине нічт, сама 





І сіє скрізь чудові зорі 
На неоніряішгь просторі. 

О, богампла! Лпнь хутчій г 
•]ь твоімі» серпанкомт» чарівливими, 
: 3ь твоім'ь забуттям!» мовчазливим!»— 
Нужденньїмт, душа.чь мирт» навій! 

І своімі» лагіднизгь диханнями 
Ти серце, втомлене у-край, 

Мові» ненька та, заколпсяй! 


]\'1уза. 

(Переспіви зі» Некрасова.) 

Ц^Гі, не чувт» я зроду музи чарівної, 
ІЦобь вона веселу пісню наді мною, 
Голосомт» ласкавим!» тішучи, співала! 

І Ізт» просторі» небеснпхг вона не злітала 
ЗІаревомі» прозорпмі», сономі» златотканим!», 
І душі не гріла промінемі» румгянпмг; 

А колп хлопьямі» я вибігавг на ниву, 

Не збуряла думи мрією хисткою, 

Мене не учила радісному співу, 

Не була ніколи отію добою, 


Коли кровь вт» наст» грає кожную хвилину, 

Мпні за кохану, вірную дружину.... 

Л опанувала мене вельми зрана 
Муза неласкава, муза некохана, 

Товаришка хворнхт», журноі голоти, 

ІДо ії на світі» родились задля слізт», скорботи; 
Зігнута одт» праці, скрутою забита. 

Вона голосила.... і була повита 

Іі пісня жалені», тяжкою нудьгою. 

А не то —й ридала часомь наді мною! 
Уражалось болемт» молоде серденько 

І я самі» за нею залпвавсь ревиепько. 

А то часо.мь співи буйні плачі» зривали 
завзята пісня голосомь лунала; 

Але вь ему чулись ще смутніть одгуки 
Зрадного кохання, навісноі муки, 

Літі» хдоигячихг, краснихг помертвілі мріі, 
Бідаря-сердегн праця безт» надіі, 

Дужого неиатлість, тихого покора— 

І вона казилась зь нестірпного горя: 

У палкімг завзятті присягалась Богу, 

На бій конче вийти до всего лихого, 

І мене вь колисці страшно колисала, 

.Та до помсти небо грізно викликала. 

Але вь серці тихімь, повному кохання, 

Не бурхали довго люті поривання: 




С) мирилась швидко відь тепла любова 

Згага ненапитна помстп, кари, крони... 

І скорботу буйну гоіла єдина 

Богоблагодатня та свята хвилина. 

Які, вона, бездольна, зь ясното сле-іою, 

Лагідно всміхнетця було наді мною, 

Та, схиливши чоло на убогі шати, 

* • 

Научає стиха— „ворогівь прощати! и 


^евижата риза. 

(Зь Нєкрасова.) 

сіиь похмура. Крюки залетіли, 

Лісь оголився, поля спустошніли; 

Тільки не вижата риза одна.... 

Збужус думу журливу вона. 

Ніби шепочуть колосся похмурі: 

„Нудно осінні нахт» слухати бурі, 

Нудно хилитись чоломь до землі, 

Зерна достиглі ронпть по ріллі! 

Птаство ненатле та хиже що-ночі 
Наст» окрадає і нпщпть до-схочу, 

Заіць толочить і буря лама.... 

Де-ягь пакт» ратай нашг? Чомь досі нема? 






Чп ми вже гірші за всі уродились? 

Чп зш не рясно колоссямт, укрились? 
Ні! мп не згірші за пнчі й давно 
Вт> наст» налилося й достигло зерно. 

Та чп на тее-жь оравт» вінт, і сіявт,, 
Аби наст, вітерт, зімовпй розвіявт,? и 
Стогне вь одповідь ізгь вітерь сумний: 
— „Ратай, хазяінь ваші,, дуже слабий. 
Знавт» вінт» для чого вась сіявт, весною 
Та підірвався відт» праці тяжкоі; 

Трудно сердезі—не ість і не пт»е, 

Хворе серденько робакт, ему ссе; 

Руки» перше провадили плуга, 

Зсохли на тріски, звисли якт, пут, 
Зтемрілп очі і голосі» лропавь. 

Що сумовитої пісні співавт», 

Лкт, налягаючи грудьмп на р ло, 

Ратай задуманий йшовт» тугь бувало. 


Ч 



* * 

(Зь Некрасова.) 

‘/Щ.аме вт> розпалі година жнпвгяная.. . 

Доле ти, доле жіноча! Незважная 
Т\га по нашій землі! 

| Дпво, що вгянуть ти рано примушена. 

Вельми впнослива, тяжко намучена 
Мати у руській сімьі! 

Спека страшенна. Площина безлісяна, 

Тирса, лани, та широкість блакітяна. 

І Сонце нестерпно пече. 

І Жінка-бідарка ізь силь вибиваетіїя, 

Хмара надь нею мошки коливаетця. 
їсть їй і видь, і плече. 

Пить потяглася до кухля, та—лишеньк >! 

Якось серпомт» перекраілась піженька, 

Часу нема завгязать: 

Вчулось, не-мовь-бп хтось крикнувь за копами: 

Жінка—туди.... геть укрилася косами— 

Треба дитя вгамувать! 

і Щожт> ти схилила безрадісно голову? 

Пісню ему про терпливість безь спочиву 
Мати терпляча співай! 


І 



Очі червоні, мов* з* вітру навіяні, 

Краплі росисті у пеі над* віями.... 

Слези, чп піт*--угадай? 

В* кухоль, накрнтпй поверх* лопушиною, 
Зкрапнуть вонп.... безталанна з* дптпною 
Жадно припала лицем*, 

Й кухоль взяла в* наболілі долононьки.... 
Що? Чп смашні пак* солоні ті слезоньки 
Навпіл* з* гірким* сирівцем*?! 



~У риворуЬ. 

(З* Некрасива ) 





Ми-б* тепера і молитись стали, 

Такт» чого-игь жадати нам* іще? 

Пожадаймо на добраніч* тим* ми, 
Хто стерпля усе ради Христа, 

Чіі очі не вохчагця слізьми 
І чіі не ремствують вуста; 

Чіі вік* працюють чорні руки, 

Уважливо дбаючи на нас*; 






Аби ми добутками науки 
І залассямь тішились ссякь часі»; 

Хто блукає у темноті й досі 
Белі) освіти па своімь лиці, 

Мовь заблуда у підземнім!» лесі, 
Безт> тропи, безт» світла у руці.. 


(Зь Некрасова.) 


0 не рікт», то й зменш аютця сили 
І 1-і Топ душа кампаніє моя.... 
Ненько-краю! Дійду до могили 
Й не діждусь часу слушного я — 

Того часу, якь згоютця рани, 

Коли висохнуть слезй твої, 

І справдятця жадання кохані, 
іїайулюблені думп моі? 

Я-бь бажавь, поміраючн, знати, 

ІЦо стоііігь ти на добрій тропі, 

Що світь бдчуть зь убогої хати 
І твоі хлібороби сліпі; 



Щобь буйненький зь селища рідного 
Хочь єдиний той сдгукь ДОНІС'Ь, 
Де*бь не чулось кипіння страшного 
Чоловічоі крови та слізь.... 


* 

# * 

(Зь Некрасова.) 


| 9І0І п часомь блукаю у нічку беззору, 

Чи чую, якь хуо;а лютує сумна— 

ч>' «І 7 • V-' • « 

І Дружино бездольна, убога та хвора, 

Зненацька твій образь коханий зрина! 

На серці гадюка зівьетця неначе.... 

Ти змалку терпіла тяженну біду: 

Твій батько суворпй мавь серце ледаче, 
Віддавь за нелюба тебе молоду; 

| Дружина попалась лпха, зь ласки д<ш, 

Твій вікь підь тяжкою рукою марпівь. 

І Такь ти жь не зігнулась, втекла одь неволі, 
Тай зновь не на щастя зі мною Вогь звівь! 
Чи ти памьятаешь той день, коли хворий, 
Голодний я руки зь неспли зложивь? 

[ Стогнала страшна хуртовина на дворі, 

По цустці холодній ажь вітерь ходивь. 

і 

Ж. ■ ті'. >і 4?/І ' • , ' “ й <; -■ 

' *М&**і. і- ■; . ь а - ; 




Чп тп пам'ьятаеш'ь—уже сутеніло, 

І темрява лізла у нашу тюрму; 

Синт> плакавт» у тебе; даремне тп гріла 
Дпхапнямт» рученьки задублі ему. 

Точилась тяжка, невпнссна хвилина.... 

Крпчавт> якось хрипло недолень малий.... 
Наплакалась добре і вмерла дитина. 

Моя безталанна! ІІекучпхт> не лий! 

Відт> голоду може до ранку й ми самп 
Закриємо очі і стулимь вуста; 

Хазяінь промовить прокляття надл> нами 
За збитки, її поможуть наст» врядь безь хреста. 
Сиділи ми ппшкомт», страшенну я думу 
Вт> очахт» твоіхг хмурпхь, якь північь, вбачавт>: 
Ти серцемт> вагалась, а потімь якт> тума 
Знялась.... Я, безсилий, вт> дрімоті кунявг.... 

І мовчки убрання ти вийняла зл» скрині, 

Немовь на весілля прибралась, пішла 
Кудпсь-то.... а згодомь вь маненькіїї трунпні 
Убогу вечерю назадг принесла. 

Ми мовчки нсвитерпний голоді» заїли, 

Поставили світло на мерзлий норігь 
І спна прибрали, вь труну положили.... 

А хто-жь намь і зсі-що , дружино, спомігь? 

Ні тп не казала про темне придбання. 

Ні я запитатися зваги не мавл>; 


Тільки вь очахь твоіхь грало ридання, 
Тільки мій мозокь злобою палавь.... 

І де ти тепера? Чи зт> горя, зь бідоти 
Втомившись, на віки спочити лягла? 

Чи може загрузла вт> поганить болоті 
І люд ям 7) жіночу красу продала? 

Та хто жт> прпголубе тебе й обороне? 
Блукатименгь пишкомь сама коло стінь! 
Вь моімь тільки серці блисне й захолене 
Безсплпй та марний промінь! 


Моральний чоловіг^ь. 


(Зь Некрасова.) 

Л^ивучи самь зь яоралію згодливо, 

/ Нікому ще я кривди не вчпнпвь. 

Жона моя, закрившись полохливо, 

Смеркомь разь—шасть! вь покой, де милий жпвь; 
Зь ккартальнпмь тамь я іхь пакрпвь на шкоді ... 
Вінь звавь на герць.... а я не дурень—годі! 

Б жь докірь та соромь вь ліжко звівь, 

Та одь гризіть і вмерла мовчазливо.... 


Живучи самь зь яоралію згодливо, 
Нікому ще я кривди не вчпнпвь! 






Приятель ві» строкт» не повернув!» позички; 

Я натякнув!» тихесенько ему 
І на закони здавсь—безь сварки, безь правіжкп: 
Закон!» завівь приятеля ві» тюрму; 

Тамі» віяв і вмерт», не заплативши й гривні.... 

І я мовчу, не бідкаюсь па злидні! 

Навіть впну тоді-жь такп простпвь, 

І згадую приятеля поштиво. 

Жпвучп самт» зь мордлію згодливо, 

Нікому 1ЦЄ Я крпвдп не ВЧИНЯВ!»! 

У кухарі оддавь я крестьянгіна, 

На щастя йшло: удався до пуття; 

Та тільки оті»—лиха ему година — 

Мав!» до книжок!» велике спочуття, 

Та до того ще ставт» гоноровитий, 

Ну, хлопу—зась! І я, хочі»—не сердитий, 

Сальця ему за шкуру трохп вливт».,.. 

А віні» узявь, повісився па диво... 

Живучп самі» зі» мораіію згодливо, 

Нікому ще я крпвдп не вчпнпві»! 

Я мавь дочку: ві» студента закохалась 
І думала пітп за бідаря; 

Ну, похваливсь прокленомі», ізлякала^, 

Та й вийшла вже за діда дукаря. 

Господа ві» іхі» була, які» повна чаша.... 

Не знаю й чомь вже стала сохнуть Наша? 



44 


Та черезт> год'ь і вік ь іі згорівь, 
Лпшившп наст» безь зіроньки журливо.. 
Живучи самь зт> моралію згодливо, 
Шкому ще я кривди не вчинивь. 


* 

І І І І # 

(Зь Некрасова.) 

(Л§чуваючп страхань лпхизп» війни, 
При кожній втраті тій крівавій, 
Мпні пакт» жаль не друга, не жони, 
Не лицаря самого навіть.... 

Бо що-агь? розважптця жона, 

І друга кращий другь забуде; 

Але десь е душа одна, 

Вона тужать до смертп буде! 

Середг лукавства нашихь дніві», 
Середг бридні, злоби, погрози. 

Одні я вь світі підглядів ь 
Святі, правдиві, щирі слеш,— 

То слези скорбнпхь матерів*! 

Імь не забути вже спнівь. 

Що полягли на смертній ниві, 


Якь не звести креслатій гпві 

С'ВОІХЬ ПОХПЛПСТПХЬ ГІЛЛІВ'Ь— 


Прощай. 

(Зь Некрасова.) 

ЖТрощаі! не згадуй днівь розради, 
Нудьги, сумоти і досади,— 

Не згадуй чварт 5 пе згадуй слізт>, 

Не згадуй заздріснпхт, погрізь! 

Але ті дні, коли кохання 
Наді, нами грало любе сяння, 
ї ми вчували серцемь рай — 

Благослови та памгятай! 






(Зь Некрасова.) 

|уГлТ^Тб ти, серце моє, побпваесся? 

Угамуйся: чи вь перший то разь 
Мовь клубкомь котить геть, розтпнаетця 
Лпхослівья вь родині про нась? 


4 Г> 


Не журись! ХаГі тпмь люде втіпіаютця! 

Не журись! Якь вь могилі сумній 
Заснемо, то колись нагадаютия 

І про нась добрпхь словомь вони. 

Думи 

при вельможному ганку. 

(Зь Некрасова.) 

війт», ганою» бучний. По рочіістихь святмь, 
Жі Замулілий у рабській слаботі, 

Цілий городь вь якійсь-то турботі, 

І До дверей тихт» хапаетця—страхь! 

Зависавши наймення і звання, 

Повертаютця гості назадь — 

| І кожнісінький так~ь то вже радь, 
і Що, мовлявь-би, у тім ь—всі жадання! 

! А у будні цей ганокь вельможний найбільшь 
Оточае людь бідний, мізерний, 

І пройдневіть, і пань, на все здатний за грішь. 

І вдовиця, б каліка старезний. 

Туть но ранкахь туди і назадь разь-у-разь 





Все зь бумагами вершники скачуть; 

I Інший звідте іде і веселимь гараздг, 

А другі жь, повертаючись, плачуть. 

Раз г ь я бачивь сюди надійшли мужики, 

Бідолашні, селяньскіі люди; 

Помолились хресту, стали геть здалекй, 

Думні чола схиливши на груди. 

Появився швайцарт»... — г Допустіть! “ загули 
Якимсь порваним ь голосом ь зь муки; 

Той огледівь гостей: непоказні були — 

Виді, палений, потріскані руки, 

Сірячина на илечіхь вь латкахь, 

По торбппі на сппнахь зігнутпхь, 

Хресть на шпі, та крові, на ногахь, 

Вь личаки саморобні узутихь... 

(Знати довго чвалали вони, 

Тай дізнали вь дорозі бідоти!) 

Хтось гукнувь до швайцара: „жени! 

Нашь не любить тіеі голоти ! 44 

II замкнувь двері. Пождали, сіроми сумні, 
Потяглись за шагомь тпмь злиденнпмь.... 

Гакь швайцарь не ирпйпявь, і пішли геть вони, 
Палючися підь сонцемь південнимь, 

Простогнавши: „нехай его Богь 

Вже розсудить, —якь зглянувсь надь нами ! 44 

Безнадійно махнули руками, 


48 


І, ажь покп я бачити змогь, 

Зь непокритими йшли головами.... 

А палацу роскішвого нань 
Ще у ліжку пестився, якь хань.... 

Ти, що вікт> свій кохаесся вь лестощахь, 
Волоцюжестві, ласощахь, иестощахь, 

Част> марнуючи ві> картахь цілкомь,— 

Гей, прокинсь! Заверни іхь хочь зь жалощі 
У тобі—імь рятунокь і радощі.... 

Такт» щасливі-жь не щедрі добромт>! 

Байдуже тобі кари Господнії, 

А людьскіі ти держи піт, вь рукахь— 

І несуть оті люди бездольнії 
Нерозважену тугу вь серцяхь. 

Що тобі оте горе пекучеє, 

Що тобі бідолашний той людь? 

При житті, що мовь свято кипучеє 
День у день—озирнутися вь трудь! 

Та й на віщо? ІІпсаківь оманою 
Ти народньее щастя зовепгь; 

Прожевешь пакь безь его ти зь шаною, 

І при шані умрешь! 

Мовь проміння рожеві, вечірпіі 
Твої згаснуть безжурнії дні 
На роскішнімь повітрі Сіціліі, 

^ квітниці рясній, запашній, 






гЧ. А 



| Дивлячись, які те сонце яснссіньке, 

Поринаючи ві море синесіпькс, 

Озолочує вь паси блакіть.... 

Заколисаний піснею тихою 

Любпхі хвиль —ти заснеш ь еамо-хіть, 

ЗІовь дитина, міжь ласкою, втіхою 

Дорогої твоеі сіміі, 

Що у вічі до тебе впадатиме, 

(А на смерть твою заздро чигатиме). 

Заберуть і останки твоі, 

Привезуть колією залізною 

Іхт> до нась.... і ти ляжешь ві землі, 

НПШКОМІ проклятий всею отчизною, 

Гучно вславлений ві пишній хвалі!... 

Одже, якг се велику парсону 

Дія людціві ми турбуемг дрібнихг? 

Краще зірвемо серце на нпхі: 

Безпечніші.... та й чимі-небудь до еону 

Хочь розважимг себе. —Не біда, 

Коли часомг той хлопі постражда: 

Вінг і зввігь, та й у Небі святому 

•і » 

Такі судилось! — Ві шиночку сіроми 
Все пропіють віхь жалю до шага, 

І застогнуть, пдучи до-дому.... 

Охі і земле моя дорога! 

Назовп хочі одну ти країну.— 


Я такого й кутка не видавь — 

Де бь не тяжко було селянину, 

Де бь твій спнь та сівачі» не стогнавт»? 

Стогне ВІН!» по поляхт», по дорогахь, 

Стогне ВІН!» по темнпцяхь, острогахт», 

Иідь землею вь тяжких!» кайданах!», 

Стогне ВІН!» по степу коло стога, 

Стогне ВІН!» коло воза тяжкого, 

Стогне він!» і по власних!» хатахі», 

Навіть Божому світу не радпй, 

Стогне віял» по усіхі» городахь, 

По прпхожахі» СУДІВ!» і уряду! 

Глянь на Волгу! Чп чуеигь тн, рветця 
Якпй стогонь зь тіеі ріки? 

Отой стогопь вь нась піснею зветця: 

То ідуть на гужахь бурлаки! 

Волго, Волго! У повідь, весною, 

Тп не такт» ПОТОПЛЯЄШ!» поля, 

Які» тією людською СЛІ*ЗОЮ 

Напилася вже наша земля! 

Де народі,, тамі» і плачі».... Охі*, сердешний! 
| Щожь твій стогонь вістпть безконешнпй? 

Чп прокпнесся ти зь кайданвіь, 

Чи, підь гпітомь тяжкимь бідування, 

Тп вже все, щ> здолавь, поверишвь— 


і 



Зложіть пісню, не пісню—ридання, 
І душею на віки спочявь?! 


Марина, солдацька мати. 

(Зь ІІекрасоеа.) 

Л едве-ледве вь глупу ніченьку 
^^Зь полювання ми вертаємось; 

Хвала Богові, до торішвеі 
Хочь ночівлі добераемось. 

— п Ось і .чп! Магай-бі, тіточко! 

Що звело вась, човь бабусеньку! 

Чп про смерть уже задумали.'' 

Киньте на-бікь тую думоньку! 

Чп зігнула біда лютая? 

Роскажіть намь,—може злегшае! х 
І Марина оповідала 
Своє горенько сердешнеє. 

— т Вісімь годь синіла не бачила, 

Чп живий вінь а ні писано; 


Не гадала уже й бачитись.... 

А синт> вь хату несподівано 

„Повернувся по безсрочному. 

Затопила я свою піченьку, 

Напекла млинцівь, варенпківь, 

Ему змила я голівоньку; 

» * 

• * Г л " .. 

„Та не довго* були радощі,— 
Повернувся синь хворесенький: 

Вь ночі кашель бье москалика. 

У креві платокь мокресінький. 

„Каже все: „поправлюсь, матінко!* 
Помилився--не поправився: 

Девьять день хворавь коханий мій. 
На десятий— переставився!* 4 .. 

Знишкла, змовкла, не добавила 
Більшь до того ні півсловонька. 

— „Та зь чого-ять такь причепилася 
Козакові та хворобонька? 

Чи слабий бувь у вась зь малечку?* 

• • * 

Стрепенулось вь непі серденько: 


— ^ Бувт» Михайло не козакь—орель 
Якь дубочокь рісь прямесенько! 

. л Чуду вав ся генералі» старший, 
Дивлячись на хлопня гожого, 

Якь вь рекруцькому ирпсутсвіі 
Становили его голого. 

„На хатину сю вінець складань, 
Ставпвь сохи самь дубовіі.... 
Красувались вь чорнобривого 
ІІпшні кучері шовковіі! ц 

Зповь замовкла безталанная. 

— .Ще мовчіть! Розважте тугоньку! 
Що зломило сина любого,— 

Певно визнали ви думоньку? 

— „Не любпвь казати, павочку, 

Якь вь знаки далась салдачпна: 
г Людімь гріхь душі показувать, 

Що вже Богові призначена, 

„Каже: — „Т»іхь гнівати Господа 
А нечисту силу радувать; 






Теперт» ліпше про все змовчати. 
Ніагь на ворогів!» досадувать! 

„Німота передт» скопапішчком!» 
Подобае хрестіянину! х 
Господь знає, які мученьки 
Силу витяглп Михайли ну,— 

„Я й сама вже не питалася... 

Пі па ще не нарікаючи, 

Говорив!» вінь речі тихі і 
Та розважні, помираючи. 

„Було ХОДИТЬ все 3!» сокирок* 

По подвіррю віні» тихесенько; 

Весь горедг заплівг оборою, 

Хатку злагодив!» старесеньку; 

т Перекрити щей хліви хотівь. . 
Не справдились его мислоньки: 
Ліп», та за-день иередт» смерте» 
Тільки й знявсь на своі ніженьки! 

„Позирнути забажавь ще віні> 

На рідну свою стороночку— 




Якь весна інша садочками, 

Які, усе радіє сонечку. 

„Забажавь, —пішла зь Махайлохь я; 
Попрощавсь ото вінь зь хатами. 
Попрощався зь Куддаемь стариш» 

І зт» дрібними овечатами. 

„До лугівт» мп за село пішли: 
г Прощавай вже, сіножатонько! 

Я косивь тебе ще нарубьомь!- 
Та й заплакані, мій ЗІихайлонько. 

„Пісня вь лузі розлягалася.... 
Підхоппвь вінь іі, гбіосну: 

„Не одна вь полі доріженька!*.... 

Та затхнувся, впавь на борозну: 

„Не стояли ему ніженьки. 

Голівонька нахилялася.... 

Журно техкавь соловейко надь. 

Якь до дому поверталися. 

„Охь і тяжко вь нічь останнюю 
Стало: памьять мовь стерялася; 


Все ему передь сконанням КОМІ» 

Ота муштра увижалася: 

„Ходить, чистять амунпцію, 

Пасп внбілпвт> салдадькіі, 

Язпкомь гравь якісь прйгравкп, 

Та співавг пісні ненаськіі.... 

„Викидать щось ставт» рушницею, 
Аап» хатинка пішла ходоромг; 
Журавлем» стоявт» на ніженці, 
Витягав!» другую козпремг. 

• ■ ■ їм 

„А се зразу... застогнати» прптьмомь 
Вь ночі — пуць! ридає, каетця: 
„Згляньтесь, ваше благородіє! 
Ваше...® бачу—задихаетця.... 

„Я-до его—стнхь, послухався, 

Лігь па лаву. Я молилася, 

«і 9 

Чи не дасть назгь Богь рятуночку! 
Світомь памьять мовь зт>яснилася, 

„Шепоти у вь: 7 прощай, ріднесенька! 
Знову тп сама зосталася I й 




Надь Михайлом ь я схилилася. 
Похрестила, попрощалася,— 

„І погась вінь, пемовь свіченька 
Воскова, передь-Господняя ... а 
Мало слівь, а горя річенька, 
Горя річенька безодняя! 


* * 

(Зь Некрасова.) 

ТцТСезабаромь дістанусь я тліну. 

Хороше якь умрепгь, але тяжко вмірать. 
Чп хто зронить на мене слезпну,— 

Байдуже: я не буду благать. 

Я дворянському нашому роду 
Слави співомь своімь не надавь, 

І не зменша чужпмь я народу 
Поміраю, якь жить почпнавь. 


58 


Братства, приязні струни співучі 
Ми ні зт» палку порвала судьба: 
Ворогп моі тільки живучі,— 
Друзяківт» же взяла боротьба. 


Недочуті іхт» пісні віщлпві, 

Зрада голосі» урвала співцязгь! 

Па мене іхт» поличчя журливі 
Лиш» докірливо дивлятдя зь рямь 




]\іолебінь. 

(Зь Некрчсова.) 




0^ьУ*ВО ш> селі у паст», холодно, голодно, 
Ранокг зажурений, мряка, тумані»; 
Дзвінт, десь іздадеку стогне неголосно,— 
Кличе до церкви селянт». 

Чуетця вт> дзвоні мові» влада велпчняя, 
Щось-то суворе, святе! 

Бувт> того ранку смутнего у церкві я, 

І не забуду про те. 




Всі т\ть селян е, одь старця до молоді, 

Вь землю ііок-іопьі кладуть, 

Господа молють, щобт» зглянувсь на голоді, 

Вь груди ридаючи бгють. 


Скрухи, молитви такої ще може 
Зроду ніде я не зрівт».... 

„Зглянся па людт» твій окривджений, Боже!“ 
Я мимохіть шепотівт»: — 

„Вчуй Ти благання гарячі та щирі 

За послуживших!» ему... 

• • 


„Тихг, що вікт» цілий боролись зь неволею 
Й не подались вь боротьбі, 

Чули прощання зт» крепацькою долею— 
Молимся. Боже, Тобі! 44 











*"Ч 





(Зт> Не красо в а.) 

_ ^ 

М а життя іще ти мавпи» право, 
_ 4 Але я остатні дпі роню. 

Я умру—моя померкне слава, 

Не журись і не тужи за ню! 


Серце знай,—недовго іі світу 
Блискотіть по моєму вінку: 

Боротьба все шкодила піїту, 

А пісні мішали бояку. 

Хто цілкомт» на послугу народу 
Оддає своє жпття слабе, 

Вт» боротьбі за щастя, за слободу— 
Тільки той пережпве себе! 



Друзілгь. 

(Зт> Некрасива.) 

' _V 

гМ ) помиривсь зі» необхідною долею: 

Годі ці луки пекельні тягнуть, 
Годі боротись безсилою волею: 

ІІІвпдче жадаю на віки заснуть! 

Вамь-же не марно жить, друзі шановнії, 
І полягти у могилі такій, 

ІДобь постоли ншрочезні, народнії 
Слідг протоптали до неі мерщій. 



(Зі» Некрасова) 

музо журьби та печали! 
и пісню свою доспівати!.... 
Прилинь-же до мене зт> безодні, 
Ти. сестро моя і народна,— 
Склепи ти поспівцеві очі 
На сонь віковічнеі ночі! 



ІУТорозь. 

(Позма Некрасова.) 

Частина перша. 

Смерть селянина 


у ланко вь заметі загрузь по коліна 
4© Дві пари корявпхь постоль, 

Та вкрита рндендемь ялова трунпна 
Стирчать ізь убогихт> грпнджоль. 

Стара вь чи-малйгь рукавпцяхь 
Устала коня підігнать. 

Крижинки у неі на віяхь, 
Мабуть—оді» морозу, блищать. 


П. 


Навиклая думка вь пита 
Попереду неі біжить: 

Мові) шатою білою вкрита 
Вь селі гень хатинка етоіть. 


Вь хатинці підь поломі, телятко, 

На покуті мрець підь вікномь: 

Лепечуть дурні ще дрібнятка, 

Дружина рпда наді, шптвомь,— 

Готує мерцеві повинно,— 

Не кпдае голки й разу, 

Якь дощь той осінній невппнпо 
Слеза доганяє слезу. 

т 

ш. 

Три долі тяжкі колись мала доба: 

І доленька перва—зь рабомь одружитись, 

Друга —бутп матірью спна-раба, 

А третя —до смсртп рабові коритись; 
і всі оці долі тяженні ЛЯГ.ІП 
На жінку у нашій землі. 

Вікт, ліінувь за вікомь—до щастя все билось 
Не разь, не два вь світі усе попншйлось, 
Одну тільки, Боже, есп заіншпвь 
Ти долю сувору селянки.... 

І всі на те згодні, що образь здрібнівь 
Краси огрядноі—славьянки. 
т Іп то вже талань твій такий?! 

Ти потай, німотно страждала, 

Боролася вь скруті тяжкій. 

Нікому жалівь не звіряла; 


с* 





У \/ ЧУ 


Але-жь ти, дружино німа, 

Мпні шепотнешь іхт> на вухо. 

№ 

Тп вся — полохнеча сама, 

Ти вся—віковічная скруха! 

Й тво:зп> безпросвітнім!» бідами 
Останокт» життя я віддані». 


IV. 

Ідначе ми річі» про селянку 
Зняли, аби вамь довести, 

Що образі» величній славьинки 
Ще можна й до нині знайти. 

Е жінка у нашімі» народі— 

Повага та спокій вь лиці, 

І рухг лебедячий у ході, 

Й краса гордовита ві» оці. 

Хиба іхь сліпий не пізнає, 
Видющий же скаже ві> тужь мить: 
„Пройде—немовь сонце осяє, 
„Погляне—на вікь ощастнть!“ 
ІДУТЬ вони тею-жь тропою. 

Якою верстає Гі наші» лиць; 

Але-жь міжь убожества й гною 
До нихь не влппа якось брудь. 







65 


Питає красуня на диво, 

Рум'яна, струнка, огрядна, 

У всякій^ убранні вродлива, 

У кожній роботі зручна. 

І голоді», і холодь—все зносить 
Без!» ремства, терпляче вона.... 

Я бачивт» разі», якь вона косить: 

Що мах!»—той копиця одна. 

ІІлаток!» ій на бакірч» геть збочив!», 
Огь-огь спадуть коси до пьятт».... 
Якийсь парубійко підскочив!»,— 

Іхг вгору підкинув!» на жаргь! 
Важенні, русяві ті коси 
На перса румьяні лягли. ► 

Укрили ій ніженьки босі,— 

За ними не видко й землі. 

Вона одвела іхг руками, 

На парубка очі звела... 

А вид!» іі гордий, мовь зг рями, 
Образою й гнівом!» пала. 

У будень не любить пустоти; 

За те-жт» не пізнати іі, 

Якг слід!» нрацевоі турботи 
їй усміхт» зжене па чолі. 

Такого пакт» щирого сміху, 

І пісні, і танця в!» танку— 




V.* N у Ч. 



Ч/\>\У\/'✓> У 




За грзші не куппигь: „Ну, втіха!" 
Гудуть чоловіки вь кутку. 

Вь гранні—іі вершникь не встигне, 

Вь біді—помогти не схибне: 

Коня хочт> на взаводп сппне 
І вь полумья просто стрибне! 

Хороші та білі ій зуби, 

Немовь тіі перли блищать, 

Такт» пильно ;кт> коралові губи 
Красу іхь одь люду таять. 

Вона усміхаетця зрідка... 

Не чась ій баляси точить; 

Не зважптця вт» неі сусідка 
Горшка, чапліі попросить; 

їй ЛІНОЩІ ЗОВСІМ!» не милі, 

Не шкода старцівь-гультіпакь.... 
Лежить на ій розуму, сили 
І праці велпкоі знаю». 

У неі нехибне дізнання, 

Що зт» праці рятуиочку жди, 

І праця ій зносить надбання: 

Сімья не бідує вь нужді, 

Бо завжди вь нпхь теплая хата, 
Хлібі—сонце, смашппй сирівець, 
Здорові і ситі хлопьята, 

Й про свято е тежь буханець. 



До церкви іде молодиця 
Попереду всеі сімт>і, 

Двоірочня дочка, повнолиця 
Припала до лоня іі. 

Рядкомь шестилітнє го сина 
Веде сама, вь сукні святній.... 

І до-люб у всімг ця картина, 

Для кого иашь люді, дорогий. 

V. 

І тп пакь красою світила, 

Гнучка була й сильна вь стану, 

Такт, горенько нгь, лпхо зломило 
Покійного Прокла жону! 

Тп горда, тп плакать не хочешт,; 
Але-лп» трунове полотно, 

Дрібнили ти мимохіть росингь, 
їло шиючи похіпнб. 

Зь вій довгих* слеза слезу гонить 
На руки проворні твоі.... 

Такт, колось без* шелесту ронить 
Достиглії зерна свої.... 

VI. 

На цвинтарі, геть за хатами, 

Де хуга лютує і гра 


08 


Зт> підбитими вітром!» хрестами, 

Місцину дідусь вибіра; 

Втомився, робота тяжка. 

Тугь трібна тежт» знала рука,— 

Щобь зт> шляху бувь хрестт> на прикметі, 
Щобь сонечко грало кругомь.... 
Стримлять ему ноги вт> заметі, 

Вь рукахь его заступь і ломь. 

Одь ппію шапка ажь сяє, 

Зт> морозу у сріблі весь уст>; 

Стоіть нерухомо й гадає 
На згірку високімі) дідусь. 

Надумавсь. Хрестомь починає. 

Де буде вінт> яму копать. 

На себе хреста покладає 
Й ну, заступомт> снігь одкидать. 

Тугь способи иншіі мались, 

т 

Бо цвинтарь не те, що рілля. 

Ізь снігу хрести викладались. 

Хрестами лягала земля. 

Зігнувши старечую спину, 

Дідь довго зусильно копавь, 

І мерзлу, поломану глину 
Сніжокт» незабаром!, встилавь. 

Ворона до его злетіла, 

Потикала дзебомь, пройшлась.... 






Земля мовь залізо дзвиніла, 

Ворона зь нігичемь знялась.... 

Уже й домовина готова,— 

„Гадавь я цю яму копать?" 

(Вь старого зірвалося слово:) 

„Чи їїроклові-бь туть спочивать?" 
„Не їїроклові-бь!".... Дідт> оступився, 

Ізт» рукь ему впсклизнувь ЛОМ'Ь 
І вь білу ту яму звалився.... 

Дідусь его витягь зь трудомь. 

Пішовь.... По шляху шкандибає.... 
Тумань усе пебо встила.... 

Немовь цілий світь помирає: 

Снігь сипле, затиіпа і мла.... 

УП. 

Вь байраці, де плинула річка, 

| Дідусь свою бабу нагнавь 

І Й спитався вь старенькоі знишка: 

„Чи добру труну обібравь? и 
На це запитання старого 
Вуста шепотнули: „нічого! и — 

| І знову понишклн вони; 

І Гринджоли такь тихо склизили, 

Немовь би втікахи могили, 
Неначе-бь боялись труни.... 



Оселя ще здалі й не мрілась. 

А зблизьку вогонь миготить; 

Бабуся із'ь ляку хрестилась... 

Кінь вдарився на бікт>... вь ту-агь мить— 

Оброслий увесь бородою, 

Безт» шапки, босоніжі, зь кійкомь, 
Зненацька заявився марою 
Імь давній знає мий Пахозгь. 

Вінт, бувт» у сорочці додільній, 

Ланцюгь зь-попідь неі дзвонивг: 

Зпинпвся мерщі божевільний. 

Обь землю кійкомт» попобивь, 

Промовивь щось зт> жалю та болю, 
її сказавг: „це не лихо—нудьга! 
„Па вась поробивт, вінь у волю, 
„Прийшла пакь і ваша черга! 

„Труну ненька сипу купила, 

„А батенько яму копавь: 

„Жона-жь покривало пошила— 

„Всімг разомг вамь праці завдавт,!“ 

Пробуркнувь іще шось... а далі, 
Крутнувсь і повіявсь на-вдалі: 
Брязчалп сумне ланцюги, 

Голісінькі литки блищали 
' Й писавсь слідь босої нога.... 



УШ. 

Лишили труну біля хати: 

Задублихт, Марусю й Грецька 
Звели до сусідоньки спати, 

Та й ну споряжати синка. 

Поважно, суворо і тьмяно 
Чинилася справа сумна: 
Залишнего слова не дано, 
Слеза не змигнула й одна. 

Втомивсь ти зт> життя працевого 
II заснувг, поробивши землі! 
Лежить вінк, байдужий до всего, 
На білілі» дубовімт» столі; 
Лежить нерухомий, холодний, 

І свічка горить вь головах^, 
Лежить у сорочці плоске нній. 

Вь новьш> личанихг постолагь. 

Покладені руки подвійне, 
Мозолі оді» праці і іукт>..„ 
Хороше обличчя спокійне, 
Густа борода а ять до рукг... 

IX. 

Поки мертвяка споряжали 
Навіть не зітхнули самі. 


І тільки-но очі ховали 
У діть бідолахи німі. 

Дать ось уже скінчено діло, 

Нема чого критись зг плачені», 

І що на душі наболіло 
Вг словах!» полилося дощем!.. 

Не буйні по степу гуляють, 

Не бучні гудуть весілля,— 

По Проклові кревні ридають, 

ІГо Проклові тужить сімгя: 

„Голубонько наші» сизокрилий! 
„Куди-жг ти віді» наст» полинувг? 
„По вроді, по зросту, по силі 
„Піхто тобі врівень не бувг. 

„Охт>, бувт» ти родимцямт» порадник!», 

„На ниві робітником!» мавсь; 

„Бувг гостямг привітникг, упадникг, 

„У жінці, у діткахг кохавсь.... 

„Щожг мало гулявь ти по світу? 
„За віщо ти наег одцуравсь? 
„Обіпсливг ти мислоньку скриту,— 
„Зг сирою землею збратавсь!— 
„Обмисливг,--а насг сиротами 
„Лншивь на поталу бідамг; 

„Теперг не водою—слизами 
„Палкими вмиватися намг! 


„Умре твоя ненька по тузі, 

^Та й батько недовго зтрива; 
„Якь липа безь верха у лузі, 
„Такь вь хаті безь мужа вдова. 

„Не жаль тобі бідноі жінки, 

„І дітокь не шкода.. Вставай! 

„Зь свосі закревноі нивки 
„Підь осінь зберешь урожай! 

„Порушь бо, коханий, плечима, 
„Шовкомь-кучерями тріпни, 
„Поглянь, якь орель той, очима, 
„Солодкі вуста одіяння! 

„На радощахь мп-бь наварили 
„І меду, і пива мерщій. 

„За стіль би тебе посадили— 
„Зволяйся, жаданннй, рідний! 

Ч А сами бь насупроти стали— 

„ ІІетиіа надіє сімьі! 

„Очей бп зь тебе не здіймали, 
„Ловили бь всі речі твої .... 44 

X. 

На це голосіння-рзмову, 

Надходпвь сусідонекь рядь: 

До образа всякь клавь воскову, 




Бивт> вт> землю поклона і знову 
Вертавсь собі ііишкозгь назадь. 

Разь-по-разь та смутна гостина 
Змінялась.... а;кт> ось і кінець. 
Вечеряти сіла родина— 

Капусту й зт> чорствимт» сирівець. 

Дідт» влади надт> кволимт» ссрденькомь 
Тій марній журьбі не дававт»: 

Підсівши до світла близенько 
Старі постоли вінь латавт». 

Зітхаючи голосно, важко, 

На печі бабуся лягла. 

А бідна вдовиця Одарка 
Провідати дітокь пішла. 

Цілісеньку нічь біля свічки 
Читавт» наді» покійнимь дячокь. 

За нимт> тільки сумно зпідт» пічки 
Виводивь цвіркуні» голосокт». 

XI. 

Хурдига ревла безь-устанку 
Та снігомт, ліпила вікно, 

І сонце мові) крилось вт» серпанку. 

Бо свідкомт» було того рапку 
Сумноі картини воно. 




Буланий вь гринджолахь бікь тину 

Господаря сумно тривав!»; 

Безь зайвого плачу й помину 

•і • 

Трупу людт> на санкп поклавь. 
-Ну, зт» Богомь, буланко! Рушай-но! 
Натягуй міцніше гужі! 

Служиві» ти господарю славно, 

Вь останній разокь послужи.... 

Вь торговімь селі Чистополі 
Купивь вінь тебе сосунцемь. 

I викохавсь ти на розволі, 

Та й ставь таки добримь конемь. 
Уладливо ти зь господаремь 
Святий хлібь на зімоньку дб'авь, 

Давався й дитіні зь отаріі, 

А тіл ) добряче державь. 

Якь вь полі-жь роботи кінчались 

II морозь его сковувавь вь лідь,— 
Зь господаремь ви виражались 

Зь повітки до валки підвідь. 

І тамь знававь лиха чп-мало: 

Ваг\' тарабаннвь вь санкахь, 

У хугу страшенну траплялось 
Не разь загубити і шляхь. 

Відь пуп» на бокахь твоіхь біднихь 
Карбіжь не єдиний лежить: 




76 



За тежт» по подвірряхт» заіздпихь 
Вівса наідався ти вь сить. 

Чувавт» у пилппівські ночі 
Метелиці стогінт» сумний, 

І звірячі сяйла—не очі 
Вбачавт» вт» гущині лісовій; 

Зпочатку тремтівь ти одт» жаху, 

А далі—й страху вже нема. .. 

• Такт» бадця господарь давт» маху— 
Й его долягла та зіма!— 

ХП. 

Разь випало вт» сніжнімт» забоі 
Ему на всю нічт» залягти, 

А потімг зь остуди лихоі 
Ще три дні вт» гарячці іти; 

Вт» речений част» хуру пригнати 
Хапався небіжчикт» либонь; 
Нрпгнавт», повернувся до хати 
Безт» гласу,. а тіло—вогонь. 

Матуся стара его вмила 
Водою зт» семи веретінт», 

У лазню гарячу зводила, 

Такт» ні,—не очунює вінт»! 

Тоді знахарект» поскликали — 

І поють, і шепчуть.... а туть 


Все гірше.... его протягали 
Три рази крізь кінський хомуті». 
Топили коханого вт» прорубг, 

Підт» сідало клали й війе— 

Всему вінт» корився, які, голубі,, 

Та дарма—не ість і не пье! 

Іще положить підт» ведмедя, 

Аби той кістки розімгявт,, 
Ходаїгь сергачевський Нихтедя,— 
Що трапивсь—пораду дававг. 
Одарка-жт», дружина слабого, 

Прогнала порадника прічт»: 

Ще зпробувать ліку другого 
Замислила бідна: і вт> нічт* 

Дійшла вт> манастирь па Болоні 
(Три милі війт, бувт» одг села), 
Де тамг у чудовній иконі 
Цілющая сила була. 

Дійшла, повернулась зі» святою— 

Такі, хворий безг масу вже бувт,, 
Причащений, вбраний до столу; 
Побачив!» вінь жінку, зітхнувт» 

Та й вмерт».... 

ХШ. 

.Гей, буланко, рушай-но! 

Натягуй мидніше гужі! 


Служіть ги господарю славно 
Вь останній разом» послужи! 

Гудуть уже дзвони знавдалі, 

Попи тамь тривають... ну йідь!... 
Прибиті зт> жуьрбп та зь печалі, 
Йшли мата зь сгарпмь поперідь. 
Спріткп рядкомь коло татка 
Спділп—ніхто не рида; 

А поручь, ведучп буланка, 

Іхь ненька нещасна, бліда, 

Плилася.... запали ій очі, 

І бувь не біліший відь щокь 
На ій той смутковий, жіночий 
Ізь білоі хустп платокь. 

За нею сусідівь, сусідокь 
ІІлуганивсь рядбчокь рідкий; 

Міркують, що ніби сирітокь 
Талань теперь буде тяжкий— 

Одарці роботи прибуде, 

ІЦо ждуть іі злидні та нудь: 
„Жаліти нже нікому буде!» 

На тімь увесь згодився людь. 

XIV. 

Якь водпцця, вь яму зпустили, 
Насипали горбпкь зь землп; 





Поплакали всі, потужили, 

Сімейку жалемг наділили, 

Завдали мерцеві хвали. 

І самь голова Иванг Степаничг 
Зі» бабами вт» півгласа загувг: 
„Покій тобі, Проклг Севастьяиичт»! “ 
Сказавг:—.добросердий ти бувг. 

„Жпвг чесно, а надто у строки,— • 

„Вже які» тебе Богь захищавг,— 
„Платив?» пану чинші, оброки 
„И податки вг казну постачавь! * 

Не стало тугь слівг ему вг річі, 
Нромпмривг вінг щось і додавт»: 
„Охг! Ось які дні чоловічі!* 

Та й шапку на голову взявг: 

„Зваливсь... а бувг дужий на диво!... 
„Шкода! Не мине і пашг брать!*' 

ІЦе разг, похрестившись поштиво, 

Усі повернули до хатг. 

Високий, німий, скамгянілий, 

Безг шапки, весь сивий, блідий, 
)Іовг памгятнпкг зг иармору білий, 
Стоявг на могилі старий. 

А потімг, узявши лопату, 

Журливо почавг бородачь 




Утоптувать синові хату, 

Підт» стогоні» староі та плачі». 

Які» кинувши-лгь сокола-друга, 

Вг село дідт» зт» старою вхожавт»: 

„Чи 6а! Які» хитає іхі» туга, 

„Мові» пгянихь! и народі» промовляв!» 

XV. 

Одарка-жт» вернулася тихо 
До дому—дітокь накормить.. . 

Аап» вт» хаті, які» вь лесі! Охт», лихо! 
Хапаетця пічт» затопить; 

Ііідт» припічокг—зиркт»!—ні цурпалка! 
Замислилась мати німа: 

Сярітокт» покинути жалко, 

Часу й приголубить нема — 

Той вибачуть діти на ласці. 

Звела іхт» до хати чиісь, 

Та заразі» на тімт» же булавці 
По дрова й иоіхала вл» лісі....... 





Частина друга. 


Воєвода ЛІорозь. 

XVI. 

Морозяно. Сяють полоні срібляні, 

Бори бовваніють кругомь; 

Буланко ні вільно, ні тюпки плуганпть, 
Душі не зустрінеш^ шляхом*. 

Якь тпхо та чутко! Зь села якийсь голось 
Долинув* і вь усі дзвинить; 

У лісі на корінь насупився полозь, 

Ажь вь серці неначе рипить. 

Навколо площина, що й зглянуть не сила, 
Немовь вь діамантахь горить.... 

Одарчпні очі слеза стуманила,— 

ІІовпнно іхь сонце сліпить. 

XVII. 

На поді-жь то тпхо, а вь лісі 

Ще тихше і ніби яенішь; 

Що далі—дерева грубіші, 

І тіні що далі—довгішь. 


Дерева, і сонце, і тіні, 

І мертвий, німий супокій... 
Ажь-ось! розляглось голосіння 
Та стогоні» болячий, тяжкий! 
Одарку подужало горе— 

І лісі» безуважно чувавт», 

Які» лихо лилось необоре, 

Які» голосі» тремтівт» і лунавг; 

І сонце холодне, недруже, 
Немові» жовте око сови, 
Дивилося зі» неба байдуже 
На муки-риданпя вдови. 

І скільки тип» струні» увірвалось 
На серці нещаснімг, людськім!», 

До віку захованим!» сталось 
У борі безлюдімт», глухімь. 

І тугу вдовл-бідолахи, 

Матусі сіритокг-дрібнять 
Підслухали вільні лишь птахи 
Та й досі одь миру таять! 

ХУІП 

Не псярі» по діброві гукає, 

Не греблі ламає вода,— 
Наплакавшись вволю, рубає 
То дрова вдова молода. 





І’уба та склади па гринджоли— 
Колибь їх-ь хутчій нарубать, 
Навряд*, а чи й чує з* недолі, 
Як* слйзн невппено біжать. 

Оце на сніп» білий зкраинетця 
Із* вій яка-нибудь одна. 

До самого долу пробьетця 
І ямку протопить до дна. 

Другу на березину зроне, 

І дивисся — миттю вона 


Вь перлину ясну захолоне— 

І біла, і кругла й міцне. 

А инша на оці засяє. 

Струмком* по щоці побіжить. 

І сонце вь ій промінем* грає. 

Упоратись Дарка спішить, 

Рубає, рубає, рубає, 

Не чує, ЯК* холод* сціпля, 
Одно—про дружину гадає, 

І кличе, І З* НИМ* [НЗМОВЛЯ. 


XIX. 


г Голубонько! нашу красуньку 
В* танок*, на весняних* святках*, 







Візьмуть зновь дівчата ЗІаруньку 
Й хитатимуть зновь на рукахь! 
„Стануть хптати, 

Вь гору кидати 
І трусити тань, 

Якь молотють макь. *) 
«,Наче маківочка гожа 
Буде Маруся літать, 

Вся зчервоніє, якь рожа, 

Стануть очиці палать; 

„Буде ніжками махати, 

Дзвінко сміятись.,... самі 
ЗІи на і і любо вати 
Будемо, соколе мій!.... 



„Вмерь, не дожпвь свого віку, 
Вмерь і зарито вь землі! 

. Якь на весні чоловіку 
Любо у полі, вь селі! 

„Сонечко ясне палає, 

Всі поживляе краси; 
іїпвка на рало триває, 
Травка прохає коси. 
„Рано бездольна я встала, 
Ріски у роті не мала, 

*) Дитяча гулянка. 






„Вь нлугь запрягла я йконя, 

Нивку до смерку орала. 

Косу нічь цілу клепала, 

Стала косити до дня. 

„Міцно ви, ніженьки, стійте, 

Рученьки білі, не нийте: 

Треба самій працювать! 
г Вь полі-жь самісенькій трудно, 

Вь полі самісенькій нудно,— 

Буду коханого звать: 
г Глянь, чи я добре згорала? 

Глянь, чи сухимь я зіклала 
Сіно вь круглесенький стігь! 
г Всю сіножать безь привела 
Я на грабляхь спочивала.... 

Чомь мпні ти не спомігьУ 
г Хтожт» до пуття довести мене схоче! 
Нікому діло поправить жіноче.... 



„В'ь лісь почали вже товарі» виганяти, 
Стали роскішні жита красувати— 

Давь намь поліття Господь,— 
Нинька во груди жита чоловіку. 

Давь намь поліття Господь!.... 
Та не продовжив* тобі тільки віку, 



Хочь-псхочь вь поле сама вже виходь 
г Овідь гуде, уідае, 

Згага пекельна вьялйгь; 

Сонечко серпь напікає, 

Сонечко очі сліпить; 

„Налить у голову, вь плечі, 

Вь ноги, у руки пече; 

Зь жита, немось би то зь печі. 
Такт, і нашить гаряче; 


„Спиноньку страхь натруждала, 
Рученьки, ніжки болять; 

Жовті, червоні кружала 

Иередь очпма стоять. 

г Жни, дожинай похутчіше, 
Бачишт,, вже пада зерно. 


„Вкупі-бь робить охвітніше, 
Вкупі-бь не такт, забарно.... 



^Охь справедливий бувь, ненько, 
Сонь иередь Спасомь ми н і! 

Вь південь заснула саменька 
Я ізь серпомь на стерні; 

Бачу, мене оступае 
Війська ворожого тьма, 

Грізно руками махає, 



Л уЛУ 



Грізно очима пройма. 

Кинулась я було вь ноги, 

Та вже не сила тікать; 

Стала прохати спояогп, 

Стала я вь гол ось кричать. 

„Чую,—земля затрусилась, 

Зілля кивають, тримтять. 

Перша матуся зьявилась, 

Дітки за нею біжать; 

Вже безт> погоди не здвине 
Вь полі вітрякь своіхь криль; 
Брать підійде та й спочине, 

Свекірь плуганпть, якь віль. 

Всі приплелись, посхожали, 

Тільки дружинп мого 

Очі моі не вбачали. 

Стала я кликать его: 

-Бачить,—мене оступае 
„Війська ворожого тьма, 

..Грізно руками махає, 

„Грізно очима про£ма? 

„Що-жь ти не йдешь боронити?... ц 

Господи! Счезло куди ти? 

Що це зі мною було?! 

Жадного війська не має, 

Геть на вкругп— ні ноги. 







То не лихі вороги,— 

Жиго кругомг облягає, 

Буйні колосся, рясні 
Сві'гь заступають миніі 
„Гнутця, мовь золотомь сяють, 

Руки лискочуть і виді», 

Сами солому підт> серпі» нахиляють— 

Більші» імь стояти не сяідь! 

„Жати я стала хутенько, 

Жну, а на шию мою 
Сиплютця зерна буйненькі, 

Ніби підт» грядоит» стою! 

„Охт>, моя матінко, за нічі» 

Випаде зерно усе. 

Де-жь ти, мій ІІроклт» Севастьаннчт»? 
Чомт» тебе Богь не несе?— 
г Соні> справедливий бувт», ненько,— 
Жатиму бідна саменька! 

„Жатиму все безь дружини, 

Буду сніпг міцно крутить, 

Буду разг-по-разл» слезпни 

Вь сніпт» загореваний лить. 

„Охт», не перлисті, не срібні 
Сдезп пекучі вдови; 

Нащо жь ви Богу потрібні, 

Нащо здались Ему ви? 






' ч/ч 


89 


ХХПІ. 

.Довгі зімові ті ночі, 

Спатоньки нудно самій; 

Аби не плакали очі, 

Буду я ткати хутчій: 
т Витчу полотень багато, 

Добрих*, тонких!» скатертині»: 
Дасть Бон», діжду таки свята— 
Виросте сокілт» мій синг; 
т Буде на цілу країну 
Красень міжт» всіх!» парубківт», 
Висватать сину дівчину 
Вирядим!» чесних* сватів*.... 
г Кучері красекю-Грицю 
Я розчесала гаразді».... 

В* білілі», хорошілі, обличчю 

Крові» молодечая гра. 

„Ну, та до пари й подружите, 

Наче рожевий листок*.... 
Встань—уже часі», милий друже, 

Благословити діток*! 

„Дня цего ждали, які» свята: 

Як* то раділи колись, 

Аж* усміхалася й хата,— 

Що став* ходити ваші» Гриць. 






/ 


„Цілу ту нічку зіїсву 
Ми пе стуляли очей, 

Все вели тиху розмову: 

Якг-то Гриць дійде людей, 
„Які его будемь женити, 

Якт> ми надбавні всего.... 

()тт> таки, Бога хвалити, 

Ми і діждали того: 

„Грає троіста музика, 

Бубонт, гуде на селі; 

Треба позвать чоловіка 
Стрінути лоізді здалГ: 

„Кралю веде биолицю 
Соліть, не сокілт>—жеипхі! 
Сипі же ти жпто-пшенпцю, 
Геть обсипай нолоднхг! 

XXIV. 

„Вт> бірі на смашне пасовище 
Гейдарь овечокт, жене; 

Вт> борі-ягь чатує вовчище— 
Певно чіюсь-то хапне? 

„Чорні та темряві хмари 
Звисли наді нашнмь седомі, 
Блискавка блисне і вдарить 
Вь хату чиюсь-то притьмбмь! 




„Чутка недобра підкралась, 

Ходить міжь людомь кругомь: 
Парубкамь воля урвалась— 

Швидко некруцькпГі нрпемь! 

„Гриць одпнакь вь наст» та й годі: 

Дітокь всіхь— донька та синь. 

Тільки нашь староста злодій, 

ІЦобь не нідвівь підь аршпнь?.... 
„Скаже:—такь хоче громада!.... 
•Згине на віки нашь синь.... 

Дежь твоя, друже, порада? 

Тп-бь вборопивь нась одпнь! 

^Охь, ти не встанешь, мій друже! 
Оцінились руки байдуже, 

Очі склепплпль твої,— 

Вікь сиротіти сімьі 

т ф ф ф • 

ХХУ. 

^Чі-ікь не благала я Матірь Престольну, 
Чп-жь я ледача була? 

Ніччю сама по икону чудовну 
Я не злякалась—піша; 

„Вітерь гуде, намітає замети, 

А хочь би місяць зза хмарь! 
Глянешь на небо,—погані прекметн: 

Рядь домовииь нібі Гі марь. 








„Чі-жь не впадала за нимт», иоімь голубомь, 
Чі пожаліла чого? 

Я і признатись ему мала соромомт>. 

Які» я кохала его! 

«Зірки блиснуть і осяють цю темряву. 

Та не осяють думскь! 

Зайчпкь гені» рушпвт» по вдалому дереву.... 
Стій, не біжи на шляшокт»! 

^ІІі! проминув*, побігь пріч*, хвала Богові. 

В* північт» насунула мла: 

% • • 

Чую,—по цілому темному борові 
Сила нечиста пішла: 

„Впе, голосить, десь квилять,... не рупії» мене! 
Зппкнп і щезнп мерщій! 

Я несу горенько-лпхо натружене 
Діві пречистій, святій. 

„Копі иржуть, звірь реве по глуїксвинамі». 
Вслід* мов* погоня яка! 

І ей не чіпайте! Бо дорого стоїть нам* 

Наша копійка гірка! 


„Літо було війт» проробить цілісеньке, 
Зіму всю вт> краі чужім*; 

Я-ягь сама дома всі ночі довгісенькі 
Лину гадками за ним*. 





„Піде вінь 7 мерзне, голодний, натрушений; 

Я, знай, сижу та пряду, 

Наче той шляхь его, довгпй, зануженпй 
Нитку безь краю веду. 

„Гра веретено, ізт» пучокь спускаетця, 
Ажь на долівці скака.... 

Прокіль мій десь по заметахт» путляетця; 

А які» дорога тяжка— 
г її мажа зт> вагою,—жаліє худібоньки,— 
Самт> себе вт> візі» прппряга.... 
Такь-то, працюючи зь ранку до ніченьки, 
Ми і придбали шага!.... 

^Господи! Будь милосердим!» до бідного. 
Зглянься на нашу сімью! 

Все, що зібрали ми срібного й мідного— 
Все тобі, Боже, даю! а 

XXIV. 

„Вже я й облісокь мпнаю; 

Стежки вт» заметахт» не знать— 

Біло геть зь краю до краю.... 

Ледве що стало світать. 

Зірка блискуча, хороша 
Впала зь небеснпхь верхівь,— 

Знати то воленька .Божа, 

Певно Господь іі змівь,... 



04 


Глянула я й заніміла, 

Ажт» похололо чоло: 

Все пригадати хотіла, 

Що мппі вь думку зайшло, 

Вт> той часі», які» зірка зникала 
Вт» темряві страшній, сумній?.... 
Такт», теперт» все пригадала: 
Думала, соколе мій, 

Що не застану й живого.... 
т Мати Ісуса Христа! 

Чимь прогвівила я Бога? 
Крий мене, Діво свята! а 
„Зновт, я побігла невтомно.... 
Сила то вт> его яка! 

Може пкона чудовна 
Зь ліжка зведе мертвяка? 

Охт», аби ласка Господня, 

Богь не попустить сиріть.... 

„Ось мурь і брама церковна! 
Тінь моя ажт» до воріть 
Вже досяга головою. 

Впала на вколюшкп я. 

Зиркт»,—а вт, горі наді мною 
Хресгь суто-злотий сія; 

Зверху жь на баньку хрестову 
Сівь лиховістншгь той —крюка»: 



Вг грудіхг такт» стяслося знову, 
Що не зняла я і рук'ь! 

ххш. 

„ Довго мене забаряли— 

Саме того жг таки дня 
Черниці сестру хоронили. 

Вутреню слухала я. 

„Тихо чернички хожали,— 
Чорний на всіхг бувг одігь, 
Тільки небіжка лежала 
Вг білімг убранні, якг снігь. 
„Спить молода, супокійна, 

Знає, що буде вг раю.... 

ІІоцілуваїа і я, гріходійна, 

Вг білу рученьку твою! 

„Пильно ій вг личко дивилась: 

Краща, молодча за всіхг, 

Ніби голубонька біла 
Проміжг гол у бо сь простйхг. 

^Чорне вкриваю ажг долі, 

Чотки на патьцяхг святі. 

Вінчикг кунштовний на чслі.— 

Тихі такг янголи ті! 

„Мовг-же святими вустами— 

Богові слово за насг, 







Абп з* дрібними дітками 
Вік* мій бездольний не згас*! 
„Сестри, черниченьки сами 
Несли на плечіх* труну, 

І зт» голосінням*-слезами 
В* яму знустили тісну. 

XXVIII. 

„Рушили з* чином* пречистую Діву, 

Стали черниці співати журливу, 

Били ЧОЛОМ* до землі. 

„Скільки ж* то шани було ій повсюди, 
Кпдалп працю занужені люде, 

Всі провожалп іі! 

„Хворих* до неі носили й незрячих*.... 
Знаю, Царпце! Ти слезп болячі 

Втерла кільком* на очах*.... 

Нам* тільки ласки Ти дать не зволяла.... 

т# 

„Господи! Кііьки я дров* нарубала, 

Чп й довезу на санках*?....“ 

XXIX. 

Скінчивип це звикле ій діло, 

На санки зіклала дрова, 

За віжки взялась і хотіла 
До дому вертатпсь вдова. 


% 


шин 



97 


Та зновь загадалась надь зихомь, 
Сокиру невмисно взяла, 

І слізьми ридаючи тихо, 

Підь сосну високу пішла. 

Заледве ступає ногами, 

Втомпвь іі плачь той тяжкий: 

Такь лихо стихає часами 
Вь страшний та німий супокій! 

Підь сосною стала чп й дише,— 
Безь думи, безь стогона й слезь. 
У лісі мертвячая тпша, 

Надь вечірь міцніша морозь. 


Не буря надь лісомь шумує, 

Не зь гірь то клекоче вода,— 
Морозь-воевода ппльнуе 
1 панства своі огляда. 

Вбача, чп гараздь хуртовини 
У лісі стежки замели, 

Чп долі нема де ялини, 

Нема де безь снігу земля? 

Чп пишно всі сосни прибраіись, 
Яка на дубахь тпхь краса? 

Чи міцно у кригу скувались 
Велики й маненькі плеса? 



08 


V 


їд,е 7 —по деревах!» ступає, 

Лусчпть по замерзлій воді; 

А сонце сліпуче ажг грає 
Вь кудлатій его бороді. 

Усюди шляхи чарівному.... 

Оть зблизився ВІН!» до вдоги 
І вмить зупинивсь нерухомо 
Надь нею, поверхь голови! 

Осівши на сосну стрільчату, 
ЦІПОЧКОМ!» ставт» бить по вершку 
І самі»-но до себе завзяту, 

Завівь якусь пісню хвастку: 
„Нриглянеь на мою, серце, вроду:— 

„Який воєвода—Морозі»! 

/Гакоі краси й сили зроду 
г Вбачати тобі не при йшлось! 

т Снігп, хуртовини й тумани — 
„Морозові завжди слушні, 
г Ніду на моря-окіанп,— 
г ІІаіаиі повстануть ясні. 
„Замислю—і річку чи-малу 
„Сховаю я миттю піть леді», 
т Містки побудую зі» крншталу, 
г Якихг не збудує народі». 

„Де вільні, широкі, погожі 
„Недавно ще води текли,— 






„Тамі, ипнькп уже перехожі 
,Л хури з* вагою пішли. 

„Люблю по глибоких!» могплахч» 

„У паморозь мертвих* вбірать: 
г Морозити кров'ь кому в* жилах*, 

„Чи мозокі» у чолі стискать. 

„На лпхо, на страх* лиходію. 
г Як* піде ВІН!» верхп у ніч*, 
г Таку лускотню заподію, 

„Що рад* би він* зникнути прім*! 

„Баби, боячись вовкулаків*, 

„Тікають до-дому хутчіш*: 

„Але-агь тих* ньяниць-гултіпаків* 
„Дурити іще веселіш*: 

„Без* крейди всю пику збілую. 

„А ніс* запалає вогнем*, 

„І бороду так* прпшрубую 

„До віжок*— ХОЧ* тни ти ножем*! 

, 3а всіх* багатіти й я в* світі,— 

„Мого не злічити добра: 

Т У перлп, срібло, в* самоцвіти 

„Сестра моє царство вбери. 

„Ходп в* моє царство зі мною.— 

т Тв будеш* царицею пак*: 
т Гаразд* попануєм* зім«»ю. 

А літом* спочинемо в* смак*. 


♦ * 



100 


„Ходи, приголублю, пригрію, 

•з Палат» тобі дамь не єдині»! ^ 

І .ставг ій махати на шию 
Морозі» булавою зі, крижині». 

XXXII. 

^Чи тепло тобі, молоди це ? д 
Зі» високоі соснп кричить. 

—Зге-жг! одрікае вдовиця; 

Сама-жь вся дубіє, тремтить. 

Ще ніізче спустивсь морозенько, 
Махнувт» булавою ще разі», 

Шепоче ласкаво, тихенько: 

„Чи тепло пакт»?'—Тепло, гаразді»! 

Гаразді),—а сама все дубіє. 

Торкнувсь морозенько блідий, 

У видь різкпмт, духомт» ій віє, 

Й голки гостро-жалі знай сіє, 

На неі зг срібда-бородн. 

І ось, край іі опинився: 

-,4Н тепло—промовпвг,—тобі?* 1 
І Прокілемт» вмить ій зьявпвся, 

Та й ставт» цілувати іі. 

У щию, вь вуста та у вічі 
Іі чарівник!» цілувавт», 




101 



І ій ті закохані річі, 

Що милий про шлюбі—шепотавт>. 

Такт, стало ій радісно, мило, 
Такт» солодко шепіть налігь, 
Що й очі Одарьа стулила 
Й сокиру впустила до нігь. 

І лагідний усмігь німіє 

Вт> вдови на блідни вустонькахь; 

Мові борошном!» спушено віі. 

А брови у срібнпіь скал кап. 

ХХХІП. 

Блискучимь морозомі окрита, 

Стоіть вона, дубне на вікт>, 

І снитця гаряче ій літо,— 

Не звезене жито ще ВТ> ТІ!ГЬ. 

А зжате.—вільніше імт» стало! 

Возили селяне снопи. 

А Дарка картоплю копала, 

Таки крап тіеі-жі тропи. 

Робила й свекруха старенька 
На дітокг; а тутг на мішкахт> 
Сиділа Марусі! гарненька 
І моркву тримала вь рукахь. 

Візі повний рипить, надгізжде,— 
Буланко заржаві до своіхг, 




І широко Прокіль ступає 
За возомь снопівь золотих!). 

— „Магай-бі! А дежь мій Грпцюня!“ 
Імь батько сказав!*, ідучи. 

„Вь горосі , и озвалась бабуня. 

— п 3й, Грицю! х гукпувь вінг мерщі 
Й на небо зпрнувг: — „вже не рано! 
Напптьця бь, бо з гага*... Встає 

Его господиня кохана, 

Зь барилка води подає. 

Тпмь часомь і Гриць обізвався: 
Оплутаний чисто вьючемТ), 
Жвавенький хлопчина здавався 
КоТЮЧИМТ), зелени чь кущемт>. 

— „ Біжить, лопотить мій стрибалко, 

Горить під!> ногами трава! “ 

Грицько увесь чорний, якг галка, 

Білява лишень голова. 

Онукою котять жвавенько, 

На шпі горохг хомутом!>.... 

По пошту вант» бабу війт», неньку, 
Сестру,—такт» і ниже вьюномг! 
Погладила мати хлопгятка 
І батько за щоку вщипнув!); 

Тим!) часомг не гаявсь буланко: 

Вінг шию тягнув'ь, та тягнувь, 




ч / 



Допався й, оскаливши зуби, 
Смакує горохомь, щппа, 

І г/ь добрі, мнякесенькі губи 
Грпцюнпне вухо хапа.... 

XXXIV. 

Маруся до батька озвалась: 

— „Візьми мене, тату! Тривай!" 
Скакнула зт» мішківі, там упала; 

Піднявь іі батько:„Гай, гай! 

„Не плані,—не скалічила спину! 
Не треба плаксієві мині: 

Ти, жінко, такого хлопчину 
Іще приведи на весні! 

„Дивися.-жі!“—Жона зчервоніла; 

—„Та буде тобі й одного!" 

(А вже щось піді серцемь носила.) 

„Та ну-бо, Марусю, чого 

Ти планеті? Утри своі слези, 
Мерщій на ту ніжку ступи!" 

І батько, підвівшись на возі, 

Іі підсадиві на снопи. 

А Гриць наче туті уродився, 
Схопився й собі за рубель; 

І візі, риплячи, покотився, 
Поможи ряснихі конопель. 






104 


Знялася горобчиківт» сила, 

Шугнула гусппгь табун комі,.... 

І довго Одарка зорила. 

Закрившись одь сонця платкомь, 

Які» зт» татомь дітки наближались 
До хати, де слався димокь, 

І ій зза снопівь усміхались 
Червоні обличчя дітокт».... 

Огь, пісня луна на роздолі! 

Дзвінкий гол ос о кь у співця.... 

Остатнії сдсліди болі 
ІІозниклн вт, Одарки зт» лиця; 

Душа полетіла боляче 
Туди, де ТОЙ СПІВ’Ь голосний.... 

Немає надь пісню ту краще, 

Яку ми чуваемо вт, сні! 

Обт» чімь вона—Боп> іі знає, 

І слові» ти іі не питая; 

Але-ягь вона серце стишае. 

На душу навіюс рай. 

Вт» тій пісні е пестощі й ласки. 

И кохання—безь краю-кінця.... 

Застигла й не сходить вь Одарки 
Щаслива ухмілка зь лиця. 




XXXV. 

Якою-бь ціною не* сталось 

Селянці моїй заніміть.— 

% / 

Байдуже: вона усміхалась; 

Нема-що за нею жаліть. 

Ніде пакт» спокою такого 
Любого не знайдемо ми, 

Яігь вь лісі безмовімь, облогімь, 
Піді» небом ь холоднимь з«ми. 

Ніде тань гаразді на слободі 
Не дихати хворпмт» грудям ь... 
І якь-що намь жити вже годі 
То краще епокоітись тамі.. 

XXXVI. 

Ні гуку! Душа заміряє, 

І горе і щастя стиха, 

І чуешь ти які» огортає 
Тебе ота тиша глтха. 

Ні гуку! і бачить ти синій 
« • 

Край неба, та сонце, та лігь, 
Вь сріблястий одягнутий иній. 
Що иухомь химерно обвись; 

і тягне тебе якась сила 
Вь таємну его глибочінь.... 


106 


Аигь ось угорі зашамгіло,— 

То білка зт» сосновпхь вертань, 

Скакнувши, шматі» снігу звалила— 
Вь Одаркп вінт» звись на спині* 
Одарка-жь стояла й дубіла 
Вь якімсь зачарованім!» сні.... 


107 




До альбому. 

(0. II. К—чь.) 

Щехай згадаетця в* ціхг душ* 
(^ДЗдавень прпхпльнпй вамт> піітг: 
Багато сховано вт> нпхт» суму 
І поривання давніхь лігь! 

Колись, байдужими перстами 
Перекидаючи листки, 

Ви спогадаєте і самії 
Свої колишнії гадки, 

Давно промучені хвилини 

Рожевпхь обралівь та мрій. 

Тань часомь пісні лгуїгь єдиний 
Зриває спогадівл, вт» пап. рій! 



103 



ій рай. 

'ЖгХ ого свої очі, чого свої милі, 

Вмиваеіпь гіркими слізьми? 

Хіба жь ти не знаешь, що люде, якпь хвилі. 
Байдужі, холодні, німі! 

Кеикують надь краемь твоімь сиротлпвимь. 

їй крушисся серцемь сама... 

Хіба-жь ти не знаешь, що вт> світі кривдпвімь 
Ні ради, ні правди нема! 

/ 

Якь-що мене вірно, зозуле, кохаеигь, 

То ти на людей не вважай: 

Хіба-жь ти не бачить, хіба-жь ти не знаешь. 

* * 

Що ти моє щастя, мій рай! 





ХУЧУ>- 




^ -ь садку. 

(0. П. Д— він.) 

•У^.іцен'ь туть, рибчино, підт> кущами — 
Вь холодку такь славно одпочптп.... 

Подивись, якимь шатроиь надь нами 
Явірь цей роскппувь своі віти; 

Квітень геть укрита вся пахучпмь 
Біля его вишенька біліє; 

Листь тремтить иідь промікемь б.іискучймь 
І вь якійсь дрімоті наче мліє; 

Проти нась старезний міжь дідами 

Дубь піднявь гордяче своє чом, 

Мовь отамань міжь тими дубками, 

Що ростуть і шепотять навколо. 

А вгорі-жь— нема блакіті міри, 

Вь тій безодні потопає око.... 

Тихо скрізь, на серці більше віри, 

І думки сміліть летять високо! 




по 


уі а озері. 

•\ Г— - V 

сС^Гкь пишно тугі»! Покпиувь я весло, 
Нехай ллвве мій човень за водою.... 
Мовь занялось вогняною стягою 
На заході розтопленеє скло. 

А ні дихне.... гень-гень тумань густий 
Вже огорта наміткою діброви: 

Зь чола твого мовь хвалі ті шовкові 
Розсипались підь промінь золотий. 

Не ворушись! Твій образь у воді. 

ЗІовь намалеванпн, хороший, якь те небо, 
Гойдаетця і знажуе до себе 
У глибінь ту, вь безкраїй бліді.... 

О, дівчино! Кохаю і люблю! 

Спинять себе не маю більше сиди,— 

Хочь Пригорни, ХОЧЬ У Прозорі хвилі 
Я кинусь самь і лихо потоплю! 




Викликав. 




Вийди 


ічь яка, Господи, місячна, зсряпа! 
Ясно, хочь голки збірай. 

, коханая, працею зморена, 

Хочь на хвилиноньку вь гай! 


Сядемо вкупі ми тугь иідь калинок»— 

• • 

І надь панами я пані»! 

Глянь, моя рибонько,—срібною хвилею 
Стелетця полемь тумань. 

Гай, чарівний ніби, промінець всипаний. 
Чи загадався, чи спить: 

Онь, иа стрункій та високій осичині 
Листя пестливо тремтить. 


Небо незміряне всипано зорями.— 
Що то за Божа краса! 
Перлами ясними онь підь тополями 
Грає краплиста роса. 



Тп не лякайся бо, що своі ніженьки 
Вмочить вь холодну росу: 

Я тебе, вірная, ажь до хатиноньки 
Самь на рукахь однесу. 

Ти не лякайся, що змерзнешь лебедонько: 
Тепло,—ні вітру, ні хмарь.... 

Я пригорну тебе до свого серденька, 

А воно-жь палке, якь жарь. 

Тп не лякайся, аби туть підслухали 
Тиху розмову твою: 

Нічка поклала всіхь, сономь окутала,— 

А ні шелесне вь гаю! 

Сплять вороги твої, звужені працею,— 
Нась не сполоха іхь сміхь.... 

Чи-жь намь, окраденпмь долею нашою, 
Хвиля й кохання—за гріхь?! 


с 


' Д|С 

Д ивлюсь на тебе і минуле 
в Зновт» вирина зі дна нечуле 
І будить вь хворїм/ь серці рій 
Ііолишнівт» ббразівг та мрій: 

Зь тебе, красо, очей не зрушу.... 
У пустку темпу, мою душу. 

За кілька мученицьких!» лігь 
Прилпнувь зновг вечірній свігь 
Н осяявг промінемі» руїну; 

Давно пережиту хвилину 
Я вь хворпхт> грудяхт» чую: зновт* 
Вогнемь знає милі, грає кровг. 
Трівоче маревомь патхеення. 

Вуста шепочуть мертве ймення. 
Надія зпоситця слаба, 

На серці тихшає злоба.... 
ї зновь жага на світі жити. 

•# 1 т 

Чинить добро, людей любити 
И оддать душі надбитий хисгь 
Ріднсму краю на користь. 





114 


. .. ... І 

Такт» у тімь иопілі руіїш 
Таятця довго ще жарини, 

І ждуть—лппгь вітру слушніші» днемь, 

Аби спалахнути вогнемг! 


Не згадуй! 

Л^Т е згадуй, мій друже, мій милий, 
їїе журь мого серця ти вкрай: 
Давно занесли уже хвилі 
У море безодньо иаигь рай: 

■■ — 

££& ^ " •. 4-. ч Ф ■ - 

Неможна, несила, коханий, • 

Минуле вернути назадг— 

Ми тільки здратуемо рани, 

Що кожен!» загоіти-бт» раді». 

Розстатись не зважимо духу, 

А щастя зламали самі.... 

Не треба-жт» ні слова, ні руху— 

Ми будьмо, якь камінь, німі; 



Бо й серце розбите, недуже, 

Мові» камінь у грудяхт, лежить... 
Не згадуй-же, голубе-друже, 

Того, що не може ожить! 



/З&Чхь і де тн, зіронько, 
Та вечірняя? 

Охі» і де ти, дівчино, 

Моя вірная? 

Чп кому зорять тенерь 
Твоі оченьки, 

У садочку пишному 

Середі» ноченьки? 

Чи кому всміхаютця 
Твоі вустоньки, 

Чп гаптуєш» край вікна 
Біті хустоньки? 
Памт»ятаешт», серденько, 
Було нищечки 
Одчпняешь двері ти 
Мнві вь сінечки, 


116 



А сама тремтить уся, 

Якь осиченька, 
Тільки пате полумья 

V 

Зь твого личенька; 
Зь палу пригорнуся самь 
До коханоі, 

Й занімію зь любощі 
ТИ пьяноі.... 
Затаівши духь було 

Тільки слухали,— 
Якь то наші серденька 
Вь міру стукали; 
Якь лічили ми той чась 
Цілуваннями, 
Розмовляли палкими 
Притисканнями! 

А другого дня було 

Вь гурті стрінемось, 
То і словомь ласковимь 
Не обмінемось, —. 

Мовь чужі ми зь малечку. 

» * 

А ні гадоньки.... 
Тільки вь очіхь займетця 
Часомь правдонька. 
Ізпідь вій зирнуть вони 
Мнні лагідно— 







І на серці ревному 
Стане радісно: 
Усміхнуся вь вуст» собі — 
Зрозумілися.... 

Охь, колп-бт> ті ніченьки 
Та барилися! 




е нині подітись зь лютою нудьгою, 
гг-^ Чпмт» нині розбити мою тугу-муку? 
Охь, давно я знявь би вже на себе руку, 
Та жаль груди давить, серце, за тобою: 

Що на тебе гляну, вірная дружино, 

Мовт» зт» хреста ти знята, біла, наче глина, 
Хилишся одт» вітру, руки мовчки ломили» 

І якь перли слези безь ридання ронппгь.... 
Охь, печуть ті слези полумьямь неситим!» 
Моє хворе серце на-двое розбите: 

ІЦо одна, бездольна, ледве душу втрима, 

А друга, байдужа—все передт» очима! 





Ш ь глибокімь ііжгірьі Дарьяла, 

Де риітця Терекь у млі, 

Старезная башта стояла 
Й чорніла па чорній скалі. 

Вь тій башті високій, негожій 
Цариця Тамара жила, 

Хороша, мовь янголь той Божий. 
Мові» демоні»—лукава та зла. 

І тамь, що темрявоі ночі, 

Блищавт> було промінь ясний, 

Мигтівт» подорожнему вь очі 
І вабивь на спокій нічний. 

Звідтіль чувся голось Тамари: 
Вінь ввесь бувь—і хіть, і жага, 
Вь ему були демонські чари 
І влади царське і вага. 

На голось незримоі кралі 
Хапався купець і воякь; 

Его зустрічали ще здалі 
II вели до красуні вь конакь. 



На пишному ложі, убрана 
У перли, вг парчу чарівне, 
Чекала вона того пана: 

Вг двохт» кубкагь шуміло вино: 
Спліталися руки гарячі, 

До вусгь прадицали вуста, 

І гуки заласні, кипьячі 
Лупали всю пічт» не-зпроста! 

Немовг у порожній тій баніті 
Сто хлопцівг палкпхг і дівчатг 
Зійшлись па гулянці, та жарті, 
Чп то па весіллі княжать.: 


Але, скоро ранкове сяння 
Красило шпплі синіхг гірг. 
Зненацька стихало гуляння, 



Німіла і башта, і двірт». 

Гурчавг тільки Терекь зг провала 
І гоміномг тишу будивг; 


За хвилею хзиля вганяла, 

Ажт» піна летіла зг верхівг. 

Зг плачемг занімілеє тіло 
Ті хвилі несли вг чужий край.... 

Тоді щось вг вікні миготіло, 

І линуло звідтіль— т прощай!" 

Таке-жг було любе прощання. 
Таїть солодко го.іосг лунавг,— 



іїемовт» на^^оскітье кохання, 
На пестощі й втіхи вітавт>. 


Днгол'ь. 

(Зі» Лєрмонтова). 

^ТЗТо небу о півночі янго.ть летів!» 

І пісню вінт> тихую вівт>, 

І місяць, і зорі, і хмарі» цілий рій 
Вважали тій пісні святій. 

Сиівавт» вінт» про щастя безгрішних!» братівт» 
IIіді» вітами райськіхт» садківт», 

Про Бога величність сиівавт», і хвала 
Его щиросерда була. 

Дитячуф душу вт> обіймахт» вінт» нісі» 

На землю для горя та слізт»; 

І глась его нісні вг душі молодій 
Лишився безі» слівь, а живий. 

І довго на світі нудилась вона, 

Жаданням!», якимсь чарівна, 

І звуьївт » небесних!» змінить не могли 
їй пісні нудливі земли! 


* * 

(З ь Лєрмонтов а). 

# й, вихожу самі» я на дорогу, 

Шляхь кремінний днблрмь криє мла, 
Змовкла нічь, вважа пустеля Богу 
І зоря зь зорею розмовля. 

Вь небесахь велебність і пишнота, 

Сппть земля вь блакітнімь тумані', 

Та чого-жь вь душі тяжка труднт,— 

Чп я жду, чп жаль кого мпні? 

Ген, не жду Я ОДТ> життя нічого 
Й за минулими серце не болить; 

Я жадавь би еону дорогого, 

Щобь на волі відь думокь спочить.... 

Та пе сномь холодноі могили 
Віковічнье хтівь би спати я,— 

ІЦобь вь грудяхь Бриніли завжди сили, 
ІЦобь по вікь вь нихь тліла^ кизнь моя; 
Щобь і день, і нічь всю милий голось 
Про кохання лині пісню вівь 
І щобь дубь, схиливши пишне чоло, 

Ііадо мною лиетоль шепотінь! 


-'Ч 






* 

* # 

(Зь Лєрмонтова.) 

а_± 

Ж нудно, і сумно, н нема де поради шукать, 

^ Якт, смуткомт» дуща^оповпта! 

Бажання? Який вискі»^даремне і вічне бажать? 

А літа минають, найкращії літа! 

Кохать? Але на-що?—На чась далебі, що шкод?,— 
Довіку-жь—не сила кохатп.... 

Вт» минуле заглянешт»—порожнява тільки бліда: 

І радощі, й муки—все марне до дятп. 

Що за ііал>? Чи рано, чи пізно залл^сся солодке мине, 
Ба. розумі» промовить 

Й життя, якт» навколо хто окомь холоднимь зпрне,— 


Дурна та нікчемна ще жарта! 



* * 

(З !> Лєрмонтова.) 

^[їремна нічь вершини 
Щі Спомь .оповила, 

По німій долині 
Лягла моремь мла. 




Не курить по шляху, 
Не тремтять лпстп.... 
Почекаіі-но трохи— 
Одітхнешь і тп! 


|Т а р у с 'ь. 

(З ь Лєрмонтов а.) 

Б іліє парусь вь самотині 
_ ^На морі, вь сизіяь тумапі; 
Чого шукає вінь вь чужині. 

Що кида вь рідній стороні? 

Бурхоче вітерь, хвиля грає 
І щогла хплитця гнучка.... 

А візь пакь шастя нє шукає, 
І не відь щастя утіка! 

Гидь нпмь блакіть яснінгь охь неба, 
Надь нпмь гра „промінь зол охав; 
Ему-жь, сваволило, бурі треба.— 
Буці.чь у буряхь е спокій! 



]Е>есцет'ь. 

(Зь Л ер іон то в а-) 

^ІТочувала хмарка златоткана. 

(іг-А У бескета-велетня на лоні. 

Вь ранці зновь у путь майнула зрана, 
Граючпсь вь блатній оболоні; 

Тань лишпвся-жь вохкпй слідь вь моршині 
У бескета-діда; спротливо 
Вінь стоїть, замислився журливо 
Й н ишкомь плаче у степу до-нп ні... 


Ж_ИДІВСЬІ^ИЙ співд» 

(З ь Лєрмонтова.) 

|§Гуша болить. Кобзарю! гей хутчій! 
гггЛ Ось кобза голосная! 


По струнахь вдарь, розважь ти смутокь мій, 
.Збуди пісні вільная’- 
І якь надіі ще тріночутцдзь залізь— 

Вони у грудяхь зворухнутая, 

І якь-ще е хочь крапля мерзлихь слізь— 
Вони розтоплютця й польютця. 




125 


Твій співі» сумніій. Нехай! Які» мій Р’нець 
Мині тяжкі весільні ^згуки: 

Я слізь прошу, кобзарю, бо вь кінець 
Розірвуть грудп мпні муки. 

Ізь малку муками душа отруіна, 

Нудилась мовчки одтк'їіокути; 
Прийшла черга—і осіГ~ повнісенька вона, 
Які, кухоль, смертноі отрути! 




' 4 % 


А* 


(Зь Лєрмонтова.) 

п памьятаешь, якт> зь тобою 
Прощались пізнею добою? 

Зт> гармати гукь простугонів*; 

Ему ми, зрушені, вчували.... 

Тоді проміння вже згасали, 

Тумань на морі сутенівь; 

Той гукь зь натугою розлігся 
І десь вь безодні ЗУПИНИВСЯ. 


Скінчивши працю що-диеву. 
Край моря часто я блукаю, 
Тебе вь гадка гь своіхь зову, 
Вечірнімь псстріламь вчуваю; 


з - 





Які» іхь гукання по черзі 
Глушатця хвилями сідими,— 
Я слезн ллю вь німій нудьзі 
Й умертп я бажаю зь нпми! 


Родовище. 

(З ь Лєрмонтова.) 


с^ТТюблю я рідний край коханнямь незвичайним!», 


^^Его не здужає зламати й розумь мій. 
Ні слава, надбана крівавимь рабуваннямь, 




Ні давнеі доби перекази святіі— 

Вт» мене не зворухнуть одрадісноі мрії. 
Про те люблю—і самі» не знаю, чомь 
Его степів!» хвилястихь коливання, 

Его лісівь темрявпхт» шепотання, 


І моремт» геть розливи рікь кругомт»; 

Люблю вь повозці я летіти міагь узбочині», 


Очима втомними нроппзуватп млу, 

І радісно стрічать, гадаючи про спочинь, 
Тремтячі вогники по сумиому селу. 

Люблю я на стерні одь диму сизі хвилі, 
Вь широкому степу ночівлю чумака, 



І середі» жовтпхт» нпвь часами па могилі 
Білесенький гаект» зі» березеяка. 

І невідому ВСІМ!, я вт» серці чую втіху,— 
Які, по токахт, селянській» завізне; 

Які» очеретяну па хаті бачу стріху, 

Чи помережане й малеване вікпо; 

Або смеркомт» погож имь вь які свята, 

Я бі» цілу нічь дивився за любки, 

Які» псплавомт» танокт» ведуть дівчата, 
Які» гопака сажають парубки! 


русіда. 

(Зь Лєрмонтова.) 

то-бь ти не бувт», сусідо мій сумний, 
Люблю тебе, які, друга діть кланигь— 
Тебе, товаришу нежданий по каґцанагь! 

Хочт> долі жцртт» лукавий, навісний ; 

Мене па віки розьеднавь зь тобою— 

Тенерт» яуромь, а потім!» таіеою. 

Коли бува вечірнє! доби 

Крізь грати ці, еемовь-бя на прощання, 


ВііршШ* несе лині^вітання, 

Світу-^ошцнвіі 4Ш38ЄВІГО ТНЙ, слабий , 

І вартовий, обпершись на рушницю, 
Дріма, гадаючи про давнюю билицю: — 

Тоді, чоло схиливши ікт» стіні, 

Я слухаю—і вт> тиші мовчазливій 
^Лунають ясно твої співи: 

Об ь чімь вони—не знаю, а сумні, 
Повнісінькі нудьги іі тяжкого лиха, 
Які, слеш льютця, льютцп, зтиха. 

І молодещівг образг дорогий 
Мині зрина, якт> чарівная мрія. 
Скрьіляетця закохан а надія, 

І вибуха зновт» полумі.я жаги, 

Та крові» кипить,—а ізі» очей чергою, 
Які» бдгуки, слеза льє за слез>ю! . 


н г ь. 


Д е м о 

Поама Лєрмонтова. 

(/[освящаю перекли дь 10. Ю, Цвішкоаському.) 

ЧАСТИНА ПЕРВА. 

1 . 

% 5 Тохмурпіі дул», вигнанець зь ран, 

1 Летівь наді, грішепмь мпромь нимь 
І сисяинокь найкращигь зграя 
Неслася роемь передь нимь,— 

Про дні, коли вь ясній оселі 
Вінь сяявь, чистий херувпмь; 

Коли по синій нема стелі 
Комета бігла передь нимь 
І помінятись зь нпмь любила 
Усміхомь щнримь. привітнимь; 

Коле вт, жадобі, що палила 
Его до знання, вінь зорпвь, 

Крізь тумачн довічніїь днівь 


ІІа Божії пишноти—чари, 

Й зірокь розкидані отари 
Вь безодиімь просторі слідивь; 

Коли вінь віривь і любивь, 
Первакь щасливіший зт> творіння, 
Не знавь злоби, а ні зневірря,— 

І не страхавь коли его 
Віківь рядь довгий.... і багато. 
Багато де-чого... й всего 
Не мавь вінь сили пригадати. 

о 

Вь безодній пустці вінь блукань 
Давно безь притулка й спочина; 
Слідкомь за вікомь вікь мпнавь, 
Якь за хвилиною хвилина 
Вь черзі однаковихь все двівь. 
Вінь ЛЮДОМЬ КВОЛИНЬ володівь 
І сіявь зло безь смакування: 

ш / 

Ніде спокусові свому 
Не зустрічавь ще вінь змагання — 
ї зло докучило ему. 

о 

о* 

І надь верхівьями Кавказу 
Вигнанець райський пролітавь. 





Підт, ним*. немов* кришталь з* алмазу. 
Казбек*, снігами вкритий, сявь; 

Л тамь десь глибоко чорніла 
Крива розщілина, страшна; 

По ій гадюкою мигтіла 
Дарьяла хвиля навісна, 

Та Терек* плигав*, як* левиця 
Запіняна, і піна та 
Летіла клоччамп з* хребта. 

А він* ревів*. І звірь, і птиця, 

Що гра в* блакітаій глибині, 

Ревінню хвиль его вважали, 

А золоті хмарки ясні 
З* полудневої сторони 
Его на північ!» проважали. 

І скелі скупчені, смутні, 

Над* нпмт» схилялись головами, 

ІІеховг в* таємничому сні. 

Та хвилі стерегли. Рядами 
По скелях* замчшца з* шпилями 
Дивились грізно вт» тумані — 

Вартові велетні страшні 
Кавказу вільному до брами! 

1 дико, й пишно геть на-вкруг* 

Мирт» красував*.... Такт» гордян дух* 
Окинув* все зневажаим* окомт» 


Творіння Боже, кільки змін». — 

І на чолі еТо високім!» 

Ні який одслідь не полігь! 

4 . 

І розляглися передь НИМ’Ь 
Краси пнакшоі картини. 

РоСКІШННМ'Ь КИЛИ*ОМІ» рЯСНИМ'Ь 

Нишали Грузії долини. 

Щасливий краю чарівний! 

Кругом ь шпилястії руінн; 

Струмочківт» плесніть голосний 
По колерйстій т дрібній рпні; 

Кущі рожеві запашні, 

Де соловейки зт» віть темрявьіхі» 

До своїх!» МИЛИХ!», тихих!», млявих!* 
Щебечуть радісні пісні; 

Чинарь розложистий бікт» гаю, 
Плющеві кетяги зт» гілокь, 

ІІІДЬ НИМЬ погожий холодові», 
Провалля гірт» безг дна, безі» краю, 
Куди вт> пекучий, ясний день 
Тіка й ховаетця олень ... 

Тепло і світі», лпстівт» шептання, 
Веселий гомінг скрізь і рухі»; 

Вь часи південнаго дихання 




Квітокі», рослинь чудовий духг: 
Роскішпо-мляві, теплі ночі, 

Убраті перлами роси, 

І зорі ясні, мові» ті очі, 

Мовг поглядг дівчини-краси; 

Але пишноти тії милі, 

Крімт» завидющої злоби, 

Вь порожвімг серці не збудили 
Ні згадокі давній». пі журьбм, 

Ні думки повоі, ні сили,— 

І що одлучний оглядаві», 

Все зневажав!», вспм!» гпдувавг! 

5 . 

Господу пишну, двірг широкий 
Старий Гудалг побудував!»: 

Багато слізт» він!» коштував!» 
Рабамл, за довгі, тяжкі роки. 
Тань на сусідніх!» злогагь гірг. 
Які» сонце вигляне що-ранку*. 
Лежить велична тінь оді» замку; 
По скелі-ягь, де стоїть той двірг, 
Одг башти вннзг ажг до долини 
Рябіють сходи і що-днини 
По ннхг, закутавши вг чадрі 
Св*ю дівочу пишну вроду, 




Дочка Тамара по горі 
Ажь до Арагвп йде по воду. 

6 . 

• ^ - - г <• 

• • І 

Понурий замокь той дививсь 

Зь шпиля все мовчки на долшш.,.. 
Ссгодні-жь бенькеть тамь якийсь— 

Брпньчать цимбали, ллютця впня: 

Вь Тамари сватання; Гудаль 

Ввесь рідг на свято посклпкавь. 

На дасі, вкритімь килимами, 

Сидить Тамара молода, 

Немовь та квітка міжь квітками; 

Кругомт> дівчата, співи, сміхів— 

І часі» спливає міжь утіхт>. 

За ясно-сизими горами 

Кружало сояшне сіда; 

Підь голось пісні й плескігь мірний 

Бере Тамара бубонь срібний— 

Вь танець іде, і ось вона, 

Схопивши білою рукою, 

Его кружля надь головою,— 

Якь серна легка та ставка; 

То полине немовь та птпця 4 

То зновь зупинити я мерщій, 

1 вохка світптця зірниця 



Зпідь завидющих*, довгпхь вій; 

То впгнетця, мовь тая лізка, 
Бровою чорною моргне, 

То паче човіїпкь посковзне 
По кплпмку чудова ніжка, 

І усміхаетця вона, 

Мовь та дитинонька ясна! 

Та й промінь місяшний, якь грає 
У хвилі срібний вь чась нічний,— 
Наврядь той усміхь нагадає, 

Якь молодощі чарівний! 

7 . 

Клянусь н сайвомь тпп> япрівь, 
Промінньемь сходу і заходу— 

А ні єдиний ізь царівь 
Такпхь очей та чорнпхь брівь 
Не цілувавт» ніколи зроду; 

Вь гаремі пишному фонтань— 

Ні разу, душною добою, 
Перлисто-срібною росою 
Ще на такий не падавь стань. 
Земна рука ще жодна й досі, 
Блукаючи вь отій росксші. 
Кругомь хорошого чола, 

Коси такої не плела. 



Звідколи сніть позбувся раю, 

Клянусь,—у полудневім^ кр?ю 
Краса така ще не цвіла. 

8 . 

Вь останній разь вона гуляла.... 

А завтра, завтра що-то ждало, 

Дочку єдиную Гудала, 

Роскішну квітку ПИШНИХЬ лізт>? 

« * 

Гірка рабиві тіі доля— 

Далекий край, тяжка неволя, 

Чужа сізгья, і море слізь. 

І часто думи, наче хмари. 

Міняли личенько Тама ри; ^ 

Але-жь у неі кожний рухь 

Такимь бувт> простимі», любимі», милимь, 

Такимі» жпвпмт» та виразливимь, 

Що хай би самь одлучний духі», 
Літаючи вь світахт» безкрайніх!», 

Тоді на неі позирнув!» — 

Вінь спогадав!» би братій давніхі» 

І одвернувся-бь, І ЗІТХНУВ!*.... 

9 . 

І демоні» глянуві».... на хвилину 
Якусь трівогу й дивну зміну 
Вь собі одразу вінь спочувь: 




Его ДУШІ НІМУ ПУСТИНЮ 

Згукт> благодійний зворухнуть. 

І зрузумівт» вінт, зновт, святиню 
Краси, кохання і добра, 

Та довго тішивсь, позиравь 
На зачаровану картину. 

Ізт» серця рпиувт> цілий рій 
Колишніх!» радощівг і мрій, 
Немові, за зорями ті зорі 
Вони минали у просторі. 

І демоні, зь місця не руша: 
Якась-то сила прикувала, 

11ова журьба, опанувала, 

І одволожена душа 
Ріднею мовою озваїась! 

Чи то б\в*ь знаїгь тільки одннь 

0 

Опоновлення І ПОКУТИ? 

9 

На серці— вінт» не чувт, отрути.. 
Забути впливг оціхт, хвилинг— 
Не давт, Богь сили позабутн, 

Та забуття п не взявг би вінь! 


10 . 

Зтомивши жвавого коня, 
Юнакт, хапаетця за дня 



Прибуть на шлюбі» до молодо і; 

Уже щасливо вінь поспівт» 

До ярпхь, пишних!» берегів!» 

Арагвп, річеньки ясноі. 

За ипмь плуганпвсь і рябівь 
Шляхом!» верблюдів!) ряд!> чп-малпй 
Вони під!» тяжою дарівь 
Ногами ледве вже ступали; 

Дзвінки брязчать іхь де-не-де.... 

І сам!» війт», дідпчг Сінодала, 
Багатий поіздь свій веде. 

До огрядного его стану 
Улппь цвяхований ремінь; 

Оправа шаблі і кинджалу 
Горить від!) сояшнпхь промінь; 
Рушппця висить за сипною, 
Срібл6мь цяцькована вона; 

І вітерь граетця порою 
Велетом!) ДОВГИМ!), чи полою 
Его пового жупана, 

Що весь блищить у ^аленахц 
Сідло гаптоване зі» габою, 

Вуздечка ві» китицахг, а кінь 
ПІДЬ НИМ!» запінивсь до коліні» 
Ажі» сяє мастю золотою; 

Зігнувши шию огрядну, 




Сшгь вільний, жвавий Карабаху 
Хропе і коснтця одь страху 
Па білу івпліо навісну. 

А нопередт» ще круча зі ріс.... 
Трудна дорога надійшла: 
Праворучт, річка скаженіє, 
Ліворучь— прикрая скала; 
Проміння гаснуть, вечеріе, 
Пославсь долиною тумані,.... 
Надбавпвт, хбдп каравані, 

11 . 

Алл, ось на самімь роздорол;жі 
Мала каплиця; зь давніхт, літі, 
Якийсь то князь у ій лежить, 
Тепері, святий угодипкь Божий, 
Убптпй местником ь лихимь. 

Такт, зі, того часу шляхом* ти мі, 
Кудп-бь дорожній не спішився,— 
До воргівт», чи до гостей,— 

А до угодника костей 
Вт, каплиці завжди вінь молився, 
І та молитва зборопяла 
Оді, бузувірського кинджала. 

Але зневаживт, молодий 
Своіхт» батьківі» звлчгй святий: 




Его зрадливою жагою 

Лукавий демоні, спокушань: 

Війт, вт> гадка хт, темною добою 

Вуста коханки цілувпві,... 

• * 

Ажт> ось щось спереду замріло: 

Одно майнуло зза гори, 

І друге, далі разомь три.... 

Хтось стрелпв'ь.... куля просвнстіла, 
Підвівся князь на стременахг, 

Коня ударпвт, острогами, 

На суп уві, шапку, і, які, птахт>, 

Впередь полинувт, міжь- рядами; 

Ні пари зі, вусть... а це зновь—бахь! 
Розлігся СТОГІН!, ПО ДОЛИНІ 

ї кршгь, мові, буря загула.... 

Не довго-жт, січа тая йшла— 

У рбстпчт» кинулись грузини. 

12 . 

Все змовкло. Збившися гуртомь, 
Верблюди зі, жахомт, позирали 
На мертвпхь вершиикївь кругомг; 
Часами іхт, дзвінки брязчали. 

Розбито пишний каравані,. 

І по наді, трупомт» христіянь 
Креслить у млі вже вороні, пильний.. 




141 


Не жде іхь затншокь могильний 
Иідь плитами вь манастирі, 

Де сплять батьки і матері; 

До нпхь не зайдуть вже часами 
Жінки і сестри здалекп, 

Окриті довгими чадрами. 

Розважить тугу надь братами, 
Зкроиить слезою іхь гробки. 

За те прихильними руками 
11а місці, де вітала смерть, 
ІІоставптця на спочинь хресть; 
Кго зелений плющі весною 
Своєю сіткою рясною, 

Не мовь дружина, обвине; 

І І підь холодокь святий, погожий 
Не разь підбитий перехожий 
Ізь шляху зверне й одітхне. 

•> 

Летить румакь прудчій одь птиці, 
Хропе і рине, мовь до січі: 

То леть свій зразу затрпма 
І, пастороя;уючи вуха, 

Широко ніздрі роздпма: 

То зразу вдарить, мовь зь обуха, 
У землю КУТПМЬ копптомь, 

ті 



ГІ мотнувши гривою густою. 

Немов ь скажений, війт» стрілою 
Полине те'мрявшгь шляхомг. 

Якийсь то лпцарь занімілий 
Прппавг до грпви на коні, 

Нога задубла вт> стремені, 

Рука гювпснула зт» несили, 

«г • 

1 не керує румакомь: 

А на ему і зверхг попруги 
Зт» крові широкі мріють смуги,— 
Нона застигла карюкомь. 

Кінь зт» сіні пана, наче буря, 
Поніс'ь на вірному плечі; 

Але-жт, влучна, ворожа куля, 

Его догнала і вт» ночі! 

14 . 

Вт» сімгі Гудала леменгь зь туги; 
Зібравсь на дворищі ввесь рідг: 
Чий кінь прибігь і одь натуги 
Звалився трупомт» край ворігь? 

І хто цей лпцарь мовчазливий? 
На его хмурому чолі 
Сліди завзяття ще були; 

Рука схолонула па гриві 
Вг скаженімт» стисі хвплевімт»: 






Одежа й зброя вся вь крові... 

Не довго, крале, зза узгірря 
Твій погляді» сокола чекаві: 

Ніні слово давт», і не зламаві— 
Прибулі до тебе на весілля... 
Але й до су денного дня 
Не сяде більше на коня! 

15 . 

Які» Божйй грімт» упала кара 
На нежурливу ту сімію! 

Зі плачемі бездольная Тамара 
На постіль кинулась свою; 

Сле за збігає за слезою: 

Рве груди стогіні» незтрімпіій... 
Ажт» ось вечірнє ю добою 
Учувсь ій голосі чарівний: 
г Не плачі, дитино моя, ревно! 
Твоя слеза тепері даремно 
На трупі росою упаде— 

Вона німого не зведе, 

А тільки зтемнить ясні очі. 

Та побілить щічки дівочі! 

А віпі ві далекому краю 
І не почує, і не зважить 
Твоеі туги та ж?.лю: 




144 


Тепер* его пестує н манить 
Світі» иичпй ві> Божому раю; 

Він ь чує співп янголині.... 

I що ему вт> тій стороні 
Ридання іі стбгоип дівчини, 

II мізерні марева земні? 

Та доля мрущого творіння, 

Иовірь, мій світе пресвятий, 

Не варта й хв монькп боління 
Такого янгола, які» ти! ц 

„В* піднебеснім!» окпяні, 

Без* стерна й вітрил* рясних*, 
Тихо плавають в* тумапі 
Кола світпщ* огрядних*; 

п По просторахь неозорих* 
Пробігають безт» сліда 
Хмарок* бнстрпхі» та прозорих* 
Баранчастіі стада: 

„Час* зустрічі, час* розлуки— 

їм* ні втіха, ні печаль; 

їм* нема вь прийдешнім* муки, 

їм* минулого ие жаль. 

« 


\ у 


145 


„І1ідт> добу нещастя злого 
Ти собі іх* спомьянп; 
Будь нечула до земного 
І байдужа, які» вонп. и 


„Як* тільки нічі» заслону темну 
Понадь Кавказом* розвине, 

І мир* у хвплоньку таємну, 
Мов* зачарований, засне; 

Як* тільки вітер* надь скалою 
Загра з* пожовклою травою, 

І звідтіль пташечка пурхне, 
Защебетавши щось смутне; 

Коли вь нічня.чий холодочок* 
Під* виноградом* у кущі, 

Росу погожую пгючи, 

Розкриє квітка свій віночок*; 
Як* тільки місяць у ночі 
Загра промінням* із-за хмари 
Ії осяє знишка твоі чари— 

Я прилечу і до зорі 
У тебе буду гостювати 
Й на віі чорні і твоі 
Гни злотосайні навівати. а 


ю 




140 


16 . 

Слова замовкли і луня 

V 

Ще десь озвалась середь сна. 
Тамара скочила вь нестямі. 

Навколо дико погляда, 

Сама вся труситця, бліда.... 
Якась-то мука підь грудями 
Незрозуміла налягла: 

Ні до утіхи, ні до втрати — 

І і шкода було рівняти! 

Вся кровт> вогнемь іі взяла; 

Душа ламаючи кайда'нп, 

Кудись линула, де вь тумані, 

Іще бринівь чудовий глась. 

Уже передь СВІТОМ!» ій очі 
Жаданнпй сонь якось стуливь; 
Лле-жь вінь ій гадки збуривь 
Химернимь маревомь пророчпмь: 
Хтось мовчки, зь млою на чолі, 
Блпстючпй дивною красою, 

Схиливсь надь нею головою; 

І окомь смутнпмь на іі 

«і 

Зь такпмь коханнямь вінь дивився. 
Немовь за нею зажурився. 

То бувь не янголь раевпй, 



147 


П збороннпкь пресвятий: 

Вінець зт> проміння дорогого 
Не покрашавь его чола; 

То бувт» не зт> пекла, ворогь Бога, 

Сівечг ненатлости та зла,— 

0. ні! він!) бувт» сумирний, гожий. 
До вечора ясного схожпй: 

Ні день, ні нічт> 7 ні свіп>. ні мла! 


Частина друга. 

1 . 

„Охг. тату! батеньку рідний! 
Не журь дочки! Лиши погрози! 
Я плачу, бачппп. оді слези? 

Не перші, голубе, вопп! 

Не буду я вже пічіею,— 

Скажи усімь тп жепихамт>: 

Мій сокіть любий підт» землею 
Другому серця не віддамо! 
Відколи трупг его крівавпн 
Сховаїп вт> скелпщі німімь. 
Зїепе трівожнть духт» лукавий 
Якпмсь-то маревом!» знаднвмг; 





148 


Тяжкі, важенні мпні ночі: 
Заледве я заплющу очі, 

Якь снівь смутлпвпхт» цілий рій 
Збуряе духь безсилий мій. 

У-день себе пе спочуваю: 

Слова шепочуть-но вуста, 

А думка геть собі віта— 

Нема ні спіну ій, ні краю. 

Моя вся кровь вогнемт> кпппть, 
Я сохну, вьяну, якт> билина,— 
Моя душа стражда, болить.... 

Чп я-жь у батька не дптпна? 
Ой, зглянсь, лебедику! Оддай 
До монастирю пресвятого: 

Там б Матірь Господа нехай 
Мене боронить одт> лихого; 

Таль ій в'ь незваженімт» жалю' 
Нудьгу слезами переллю! 

Для мене свігь краси не має.... 
Той хай підь зехпсткомь хреста 
.Мене жпвою поховає 
Зарання келія свята ! и 

о 

— • 

І в'ь монастпрь помежп горп 
Тамару кревні одвезли, 


149 


І вол о сінні чорні вбори 
Дівочі перса облягли. 

Але й чернеча волосіння, 

Які» переді типі парча і шовкі. 
Не надавали ій спасіння 
Оді зачарованихі гадокь. 

Бувало ві службі пишній саме.— 
Вівтарь пала за сяйво мі» свічі»; 
Але й міагь Божими піснями 
їй чулась все знаема річі». 

Або вгорі, ві церковній бані, 

Де мером» хмарою густів!. 

Знає мий образі ій ві тумані 
Якпмсь-то маревомг мигтіві; 

А чи иінгь хвилями кадила 
Кохана постать ій світила. 

Мові зірка, ироміпемі блідим ь 
П манила геть... але куди? 


У холодку межи скалами 
Той монастпрь ховавсь свят.чй, 
Чинарі розложистий, густий, 
Стрункі тополі геть рядами 
Его укрили, й яіжі лнстіві. 




IIкь сонце зайде за горою, 

Зь вікна чернпці молодої 
Лампади промінь мпготівь. 

А далі геть рослп густі 
Дерева ппшні мигдалеві, 

І нроміягь нпхь, немовь вартові, 
Біліли вь затінкахь хрестп. 

Тамь любо пташки щебетали; 

А но камінчиках!» -дзюрчалп 
Струмочки бистрі, голосні, 

I за навислою скалою 
Зливались вкупі, та стягою 
Межи КВІТОК!» у гущині 
Леліли вь сизій далині. 

4 . 

На північ!» видко було гори. 

Вони, коли погаснуть зорі 

II блискуче сонечко зійде', 

Коли глибоко десь вь долині 
Днмокь синенький вь гору йде, 

А дзвінь і стогне, і гуде, 

До церквп будячи грузпнівь; 

Коли верменка огрядна, 

Вь чась пишний ранку, після сна 
По воду внизь зь скали крутоі 



151 


Схожа зь глекомь надь головою:— 
Тоді верхівця спіжані, 

Немовг ті хмароньки, ясною 
Впшнево-спнею стягою 
Вт> прозорій слались глибині; 

А коли проміні рузгьяні 
У-вечірт» гасли,—всі вонп 
Були вт» рожевій пелені. 

Однії!» Казбек!» вг шлику срібрянімь, 
Кавказа гордий, дужий царь, 

Стояв!» сумний, повище хмарг! 

5 . 

Такт» серце-ж!> бідноі Іамарп 
Нечисті думи, наче хмари 
Оповили, і не віта 
Его вже радість пресвята! 
їй Божий світі» окрився тінню— 
Ніщо очей не проясня, 

Бездольній все несе боління— 

І ночі темрява й свігь дня. 

Бувало тільки за горами 
Вечірня зіронька зійде, 

Передь святими образами 
Вона вь нестямі припаде 
Та плаче, плаче.... і ридання 


«аммйНМЯЙМШ 



За мурь святий несе луна. 

Та нічняне, су зі не мовчання 
Далеко збуджує відг сна: 

І подорожнпй за горамп 
Зь страхом^ вчува его часами, 

І дума: „певно гемонт» злий, 

В*ь горахт> прикований, конае! а 
Та, прислухаючись, мерщій 
Коня геть далі поганяє.... 

С. 

Нудьгою змучена, смутна, 

Тамара часто край вікна 
Зважає думоньки дівочі.... 

У далиню затопить очі 
І цілий день сумує, жде.... 
їй хтось шепоче: ,,вінт> прийде!* 
Недарма-жг сни іі пестили, 

Недарма-жь той зьявлявся ій. 

Вт> чпіхт» очахт» бувт> смутокг милий, 
Вь чиіхт» річахь 6увт> неспокій. 

Одно ій випало—нудитись, 

Сама не відає чому? 

Захоче Богу помолитись, 

А серце молитця ему: 

Або, знеможена нудьгою, 

На ложе схилптця спочить.— 



Вогнем* ій подушка горить. 

І давить страх* якийсь вагою: 
Вона зриваетця, тремтить. 
Палають перса, а ні тхпути. 
Лага на очі мла густа— 

І блудять руки пригорнути. 

І поцілунку ждуть вуста. 


Нічної мли покров* суцільний 
Вже гори в* Грузії сповив*; 

До звички мплоі прихильніш 
Під* келью демон* прилетів*. 

І довго, довго він* не смів* 
Святого захистку чіпати: 

Пула хвилина, він* хотів* 

Од* себе думку злу прогнати. 

Як* хмара чорний та сумний. 
Блукає він* коло стіни 
І за нечутними ступнями 
Йде шепіт* тихий між* листками. 
А далі глянув* на вікно. 

Крізь скло лампада любо сяє: 

Не спить кохана, і давно 
Якогось милого чекає. 




Оть стихло все.... а де здалї 
Чудово гусли загули, 

І пісня тихо почалася; 

Вона смутною оддалася, 

І звуки хвилями лились— 

Немовь зь сумнйхь очей чергою 
Слеза спадає за слезою; 

І разомь співи ті були 
Такі ласкаві й чарівнії, 

НеМОВЬ-бп янголи святі і 
Ту пісню склади для землі; 
Здавалось самь ясний, крилатий 
Зь святого неба нрплетівь 
Старого друга привітати, 

І про діла забути хь днівь 
Ночавь, сумуючи, співати, 

Жаль наболілий розважати! 
Оїдучипй духь снииився вразь, 
ІІрппавт> чоломі» до шибки тихо.... 
\І вь его грудіхь вь перший разь 
Заворушилось давнье лихо,— 
Кохання полуяьямь пече.... 

Летіти хоче—спль не має, 

Крило на місці застигає, 

Не підіймаетця зь плечей! 

А ізь погашенпхь очей 


Сиада сле-за, вогнем* зігріта— 

І досі е камінна плита, 

Вона край кедіі лежить 

ІІІДТ» ХОЛОДОЧКОМ!) дерези, 

Немові) пропечена на двоє: 

То слідТ) слези, акт» жарт» палкої, 

Нечоловічоі слези! 

8 . 

І входить віні), кохати радий, 

Душа одкрита для добра, 

І дума він*, прийшла пора 
Почати знов* життя безь зради. 

Але зневірря гра вь очах*, 

Що там* у келіі спіткає? 

І невідомий сумі», і страхт» 

Гордячу душу обіймає 
Якимсь пророчиням-к лихим*! 

Оть, входить він*, аж* перед!» нині 
Стоіть небесний херувимі», 

І оком* ясним!» поглядає; 

Блищить правдбтию чоло, 

А білосніжпее крило 
Нещасну грішницю вкриває.... 

Н нечисті очі засліпив* 

Той промінь радісного сяння, 

І замість щирого вітання 



Тяжкий докірт» прогомонів!»: /)С 

„ Духі» лихозводний, духь похмурий! 
Хто звавг тебе вт» нічнихі» пітьмахі» 
Твоіхт» при хильці вь тутт» нема, 

Ще зломі» не віяло зі» сихт» мурівг! 
Чого-жт» прилинувт» ти сюдп 
До мого світу, мого раю? 

Тебе хто кликань—я питаю? 44 
І духі» лукавства й ворожди 

Ві» ОДПОВІДЬ ГЛЯНУВ!» ІЗ-ПІД!» лоба, 

Всміхнувся згорда й заздра злоба 
Ві» душі прокинулась оді» сна 

I полилась, які, трутизна! 

„Вона моя! а промовив!, грізно: —' 
„Покинь іі, — вона моя! 

„Оборонять зьявивсь ти пізно — 

„І намі» обома» ти не суддя! 

„На серце, повнеє гордогп 

„ Поклав ь ознаку я свою; 

„Не місце тугі» твоін правдоті: 

„Туть я паную і люблю!* 4 

ї янголі» смутними омами 

« 

На бідну жертву позирнув!», 

II махнувши зь нехотя крилами 
Ві» блакіті неба потону вт». 



10 . 


Т А М А Р А. 

—Ой, хто ти? Ріть твоя негожа 
Чи пекло шле тебе, чп рай? 

Чого тп хочепгь? 

Д е ж о н ь. 

Ти хороша! 

Т А М А V А. 

Ллє ти хто? Одмов і дай! 

Д е м о н г. 

Я той, кого ти спочувала 
Вь німій, північній глушині, 

Чпя дуіпа вь твоїй палала, 

Чию журьбу тп розгадала, 

Чий образь бачила у сні; 

Я той, чий виді, надію губить, 

Заледге тільки розсвіне, 

Я той, кого ніхто не любить, 
Кого усе живе клене! 

Я той, ьоторому до-віку 
Нема ні міри, а ні ліку: 



Я миру—бичт», добру—порігт», 

Я небу ворогь, другь недолі, 

Я пані» знаття, властитель волі— 

І я прппаві» тобі до ііігь! 

О, впслухай мої страждання! 

Тобі я зт> чулістю прпніст» 

Молитву лагідну кохання — 

Земні найперші поривання 
І краплю першу моі::ь слізг. 
<Могла-бь ти знову прихилити 
До правди й Господа мій взірт»: 
Твоімт. коханням!» оповитий, 

Одягь би я новий убірт>, 

І вт» чистій ризі ажг до раю 

Тебе-бт» заиість, мою зорю.' 

^ 0, вислухай мене, молю,— 

Я рабі твій, я тебе кохаю! 

Заледве я тебе уздрівг, 

Які зненавидів!» вт» ту-ягь хвилину 
И своє безсмертя безт» спочину. 

І свою владу безі» краіві». 

І я позаздривт» мимо волі 
Отій земній, короткій долі: 

Не жить, які ти—нудьга пройма. 
Г>езт» тебе-жі» жити—силі нема. 

І зновг вт» безкровімі» серці мука, 




Вт> очахт» закохана слеза, 

І давня т^га, мові» гадюка. 

Вь старезні рани заповза. 

І що мпні безт» тебе, кралі, 

Мої державпнп безкраї?— 
Порожні, марніі слова. 

Обширий храмі» безь божества! 

Тамара. 

Одь мене далі, духі» лукавий! 

Я вірп вороп* не йму! 

Царю небеснпй! Боже иравпії! 

Молитись.... гласу не здійму .... 

Не можу: згубная отрута 
І серце й розумі» порива... 

Тп бачу.—згуба моя, скр>та, 
Іїечхть вогнемт» твоі слова.... 
Скажп-згь. на-що мене кохаешт»^ 

Демоні». 

На-щс. для чого— не питаП! 

Моя царице, чи ти знаешт» 

Вт, твоіхт» очахг і пекло, й ран; 
Для тебе гордо я скидаю 
Віноігь терновий зг голови, 

І все колпшнье забуваю: 



Такпмь вогнемь тебе кохаю, 

Якь не кохатимете вп: 

Пекельнпмь ІЮЛУМЬЯМЬ жсрущимь, 
Осянньемь райського вінця, 

І порпваниьемь невмпрущпмь 
Моеі мріі безь кінця. 

»3ь початку світа наболівся 
Вь моєму серці образь твій, 
Переді мною вінь носився 
У порожнеті віковій. 

Мпні пмья твоє звучало 
У иершімт» руху СВІТОВІМ!», 

І вь раюванні тімь святімь 
Тебе одпоі бракувало. • 

Ой, якь би тп могла спізнать, 
Яка страшна, тяжка нудота— 
Усе життя, віки вь самоті 
Роскошуватп і страждать: 

За добре дяки не чувати, 

І за лихе не бачить мети; 

Для себе жити й горювати, 

У серці пустку вікь нести; 
Нудити світомь і собою 
Підь вічнимь тяжаромь гріха, 
Надокучать боротьбою, 

Що—безь покори й безь верха! 



ч ш » <■ 


тої 


Вікп байдуже озирати, 

Все знати, бачити кругомь, 

Все проти волі зневажати 
І все ненавидіть гуртом!».... 

✓ Заледве грізне слово Бога 
Мого торкнулося чуття, 

Зт> обіймищт» світа молодого 
На вікь одлинуло життя.... 

Синіло небо глиби нею, 

І вт» глибині незмірній тій 
Зірот» і свїтищт> плавав!» рій, 
Здавень побратанихь зі мною; 

Вь весільнім!» вбранні золотімт», 
Вони вт> вінцях!» КОШТОВНИХ!» сялп; 
Проте мене не пізнавали, 

Буцімі» я буві» ДЛЯ НИХ!» ЧУЖИМ!». 

Такпхь. які» я, братів!» нуждеенпхт» 
Я на пораду поскли кавг; 

Але-жь очей І ВИДІВ!» темнпхі» 

Уже я й самі» не пізнавав!». 

УІ зь жаху я махнув!» крилами, 

Тай полетів!»... Куди? За чи мі»? 

Не знавь і сам!» я: побратим!» 
Бувг з*ь неба вигнаний братами,— 
І свігь для мене став!» НІМИМ!», 


13 



За карбіжемь райської брамп. 

Оттакь по волі буйнпхь хвиль, 

Пливе годиною лихою 
Розбитий човеїгь за водою 
І безь стерна, і безт> вітршгь; 

Такт, вранці літнею порою. 

Якь гаснуть зіроньки бліді. 

Одно, безь друга і безь пари, 

Пасмо розірваної хмари 
Летпть безь сліду, безь мети,— 

Богь знає звідки і куди! 

Недовго й зь людомь я лукавим,, 

Не довго світь гріху учивь, 

Усе славетнеє неслави вь, 

Усе найкращеє сквернивь: 

Я полумья святоі віри 
Заливь знсвіррямь легко вь нпхь,— 
Чп-жь вимагали спль моіхь 
Самі дурні та лицеміри? 

І я сховався у горахь; 

Зь страшнпхь проваллівь всімь на страхь 
Свігпвь у темну нічь зорею, 

І вершниць пізнею порою, 

Збивався вь сторону вогнемь 
Та вь прорву падавь ізь конемь, 



Даремно звучи, й слідь крівавий 
За нимт> но кручі червонінь.... 
ІІро те й сі лютіі забави 
На мить подобались мпні! 
Борючись зь бурями, часами 
До неба иорохь я збивавь. 

І повідь хмарами шугавь, 
Окритий млою, блисковкани,— 
Аби зь душі нудоту збуть 
Середь боріння снль на волі. 
Втекти відь думи віковоі 
1 незабутньее забуть! 

V • 

Що варгь усі страждання й болі 
Відь мукт» і гореіцівь людський», 
Колінь прийдешніхь і булпхь. 
Напроти хвилонькп одної 
Моіхь боліннівь потайнпхь? 

Що люде всі? Іхь праця, путь? 
Вони минули й проминуть!. 

Надія е: жде правий судь; 
Простити може, хочь осуде! 

V Моя-жь журьба зі мною всюде, 
їй, якь мпні, кінця не буде,— . 
Не одпочить ВЬ МОГИЛІ Ій! 

Вона то лащятця мовь змій. 

То сграншямь полуїьямь налає, 



То думку камінемь стпсас— 
Немовь надгробник!» віковий, 

На руйновпщі зниклих!» мрій. 

Тамара. 

Твоіхь скорботь мпні нетреба,— 
На~віщо плачесся мпні? 

Ти согрішпвт>.... 

Демон!». 

Чи ж!» протп 

Тамара. •* 
Наст» можна чути.... 

V 

Д Е м о н і». 

Ми самі. 

Тамара. 

А Богь святий? 

Демонь. 

Не вірь, Та 

У Бога небо, не земля. 

Тамара. 

А пекло, мукп, вічні кари? 


4 


165 


Демоні*. 

Такі що-жт»? Не будеш!» тп безі» пари, 
Бо тамі зь тобою буду я! 

Т А М А Р А. 

Хто б'Ь тп не буїгь. мій друже окритий, 

А я, згубившп супокій, 

Зі» якимсь прихиломт* мпмо-хіті 

Твій голосі* слухаю страдвий: 

Але, які» річі* твоя лукава, 

І манингь ти.... то щожт, пакг я.... 

Охг, змилуйся! Яка тамг слава? 

На-щб тобі душа моя?! 

Невже я небові дорожиш, 

Невже найкраща я за в:іхі»? 

Ні, не одна ще е хороша, 

Яка й не віда, що то—гріхт*? 

І до чпстотнего іхт> ложа 

Не прнторкаїась ніяка 

Ще чоловічая рука! 

Ні, присягни тугь, поклянися! 

Кажи.,., я мучуся... дивися: 

• • 

Ти бачпшт* маріння мої — 

І смуті,омі* душу огортаєш!*.... 

Тп все спізнаві», усе ти знаепгь.... 

І очі жаль пройме твої' 



Клянись, лукавпі заміри 
Всі вирвать зі» гордого ума! 

Невже вь зневіренному зіпрі 
І клятьби вірноі нема? 

Д Е ЗІ О н т>. 

Клянуся першимт» днезіь творіння, 
Клянусь остатнім!» світа днезгь, 
Клянусь срамотою злочинця 
1 правдн вічпоі вінцем!»; 

Клянусь зневагою тяжкою, 

Нобіди маревомь хисткпігь, 

Клянусь порадою зь тобою 
[ розьеднаипямь зновь страшними; 
Клянуся хмарнщемг духів ь, 

Моіхт» братівь мині нідручихт», 

Мечами янголів!» немручихт»— 

Моіхь несплющнхі» ворогівь; 
^/Клянуся небом!» і землею, 

Пекельним!» щастям!» і райським!», 
Слезою першою твоєю, 

Остатнім!» поглядом!» твоімі»; 
Ласкавих!» вусть твоіхь диханньемт», 

І ХВПЛЯМП ШОВКОВИХ!» кіст», 

Клянусь росьошамп Гі стражданньемь, 
І тпм!» кохапньем!», що прпнісг! 



Я зрікся мстпвостп старої, 
оішув'ь я гордощі і зло, 

І вже облесності! трутної 
Не буде вадптп жало! 

Я хочу зт> Небом!» помиритись, 
Кохати хочу і молитись, 

Я хочу вірити добру: 

Слезою щпрою зітру 

Зт» чола, що пада нредь тобою, 

Вогонь небесного кляття, 

І мпрт» вт» темноті П супокою 
Нехай безі» мене доцвіта. ^ 

• ЇІовірь: тебе однії!» я знаю, 

Тебе одпнт» я зрозумів!», 

Тобі, мій вишуканий раю, 

До нігь я владу всю зложивь; 
Твого кохання жду, якг дара, 

І віки вічні дамг за мить: 

Вт» добрі і злі, новірь, Тамаро, 
Ніхто мене не затлумить! 

Тебе я, вільний духт» обширі, 
Візьму вт» надзоряні краі, 

І будеш!» тп, царице, вт» мирі 
Найперша подруга миві; 

* Не будеш!» знать тп більше жалю. 
Землі й слезинп не даси. 




Де а ні щастя, мій кришталю, 

А ні довічне і краси, 

Де все— злочинства, кари, страти, 
Де прйтуль задрості й гріху, 

Де не здолають ні помщатп, 

А ні кохати безт> страху!* 
Хиба-жь не знаешь, шо такеє 
Людське кохання хвилеве?— 

Крові збуріпня молодеє.... 

Такь за годпноньку-жь сливе — 
Холоне серце зімове! 

Хто встоїть супроти розради, 

Якь нудь охопить навісний. 

Проти жіночоі понади 
І своеволі лехкпхь мрій? 

Ні! не тобі, МОЇЙ дружині, 

Судила доля напередь— 

Зівьятп мовчки у хатпиі, 

Рабою ремства й привередь 
Юрби холодної, німоі— 

Друзівь і ворогівь твоіхь. 

Міжь праці буднеі, тяжкої, 

Міягь сподіванокь марівниіь! 

Не згасне марно світь очей 
Твоіхь за муромь цимь високпмь, 
Середь молитовь одпнокихь, 






Чужихь ДЛЯ І’еба і людей! 

1/0, ні. найкраще вь світі сяиня! 

Твій инчнн шлягь,—а цей покпнь: 

Тебе ждуть пнші поривання 

І лншихь радощівь глибі пь! 

Покинь ти перші всі бажання,— 

Оту мпзерію—людямь; 

Безодню гордого всезнання 

Тобі за те я заразь даль! 

Мині підручнихт» духівь зграю 

Я приведу до нігь твоіхь, 

А на послуги поскликаю 

« 

Прислужниць лехкнхь, чарівнпхь; 
УДля тебе зь зіроньки ясні і 
Вінець злотистий я зхоплю. 

Візьму зь квітень роси нічної 
І тими перлами зкроплю; 

Західніїмь промінемь блискучпмь 

Твій стань гнучкий я обівью. 

і 

| І духомь чистим ь та пахучим ь 

Навкругь повітря напою! 

Довічнье пісню чарівную 
Тобі співати буду я, 

Палаці пишні побудую 
І їзь янтарю та крпшталя. 

ЇІірну у низь на дно морськеє. 


За хмари високо злечу, 

Тобі я дамт» все, все земнеє— 
Кохай мене!.... 

11 . 


І війт» нечугь 


До вусть блідих ь, тремтячіш. 
Вуста гарячі прптулпвь, 
їі благання, ремства, жалі 



Словамп-чарами залпвг. 
Иекельнпй взірг невинні очі 
Паливі, огнемг. І середа ночі 
Надь нею саме віїгь блищав*, 


Необоронній, якь кинджалі,: 

Лукавий демонь гору взяв*! 

І поцілуйка ядт, закритий 
До серця вь ту мить долинув ь, 

І крикт» тяжкий, несамовитий 
Збудиві> північню глушину. 

Там* все було: кохання, мука, 
Докір* зь благанням!, хвилевим* 

1 безнадійная розлука 

З* ЖИТТЯМ!» хорошим!,, МОЛОДИМ!, ... 



Нічний вартсвші в* ту годину 
Одині, кругом!, сумних* мурівь 


• • 





Зь чавунии>гь брязкаломь безь випну 
Ступнею мірною ходіївь, 

І коло колі і одноі 

Чогось-то вінь зненацька ставь 

І, замути виш сь, не піднявт» 

Руки відь дошки голосної. 

Крізь тишу 65лягівь кругом ь 
Ему здалося шепотіння, 

Двохт» усть гарячеє зтопління, 

І криігь, і стогіпь за вікно мь, 

Тяжкий, короткий та безсилий. 

Почувь у ему спвпн дідт» 

Гріха й нечестя якийсь СЛІД!» 

І затрем ті вь; але по хвилі 
Замовкло все оддалекн, 

Лишень нагірні вітерьи 

Несли зь гаівь пестливий шепіть, 

Та зь темнпхь кручь вчувався кдекіть 
Журливий сонпоі ріки. 

І дідь до вгоднпка святого 
Зь страху молитву ставь читать, 

Аби покусу духа злого 
Одь думки грішної прогнать; 

І неспокійною рукою 

Вінь шапку знявь зь свого чола, 

Де мрія промінемь пройшла, 





11 перехрестивсь, та знови ходою 
Навколо мурівн у обхіди 
Иішовь старий, побожний діди. 


Мовь Пері гарна, середа сна, 
Вона лежала ви домовині 
Якась спокійна, чарівна: 

Біліще снігу й полотнини, 

Що округи неі полягла. 

Бувп цвіти дівочого чола; 
Закриті віями очиці, 

І хто би, зирнувшп, не сказави, 
Що взіри піди віями дрімавп 
І для обудп тілько вдави 
Чи поцілунку, чи зірниці? 

А лежи і промінь золотий, 
Дарамне грави по пихи, світиви; 
Даремне кревнії і друзі 
Іхи цілували ви тяжкій тузі, — 
Ні! емертп вічного клейма 
Ніщо на світі не злама! 

І все, де таки життя тремтіло, 
До себе серденько манило— 
Тепери одинь нікчмеппй нрахи. 



На бдідпхь, склепленпхь вустахь 
Якась усмішка заніміла, 

Безмова н темна, якь могила. 
Що вь їй? Чп втіхонька яка, 
Чп сміхь надь долею лпхою, 

А чи зневірлпвісгь гірка, 

Чп надь жнттямь і надь собою 
Зневага горда і тяжка, 

Чп впклпкь Небові святому? 

А очі такь вона вбера, 

Мовь напись вь храмові стара, 
Де попідь буквою чуднею 
Закрпта казка давніхь лігь, 
Ознака мудростп людської, 
Глпбокпхь думь забутий слідь... 
І довго дпвпого створіння 
Не дотикався янголь тління; 

І довго бліда та німа 
Носередь келіі на марахь 
Лежала марюромь Тамара, 
Таємнича якь смерть сама! 

Ще пе була вона і вь свята 
Гакь ппшно, хороше убрата: 
Саеть, парча, срібло округь, 
Квітки рясні зь рідного краю 
(Такь упада по обпчаю) 


Ллють чарівний наді нею духі, 

Та зпіді холоднихі, мертвпхі рукі, 
Цехові прощання шлють до гаю. 

• 14 . 

Нора ховати; дзвіні реве. 

Збіраютця побожні люде. 

Гудалі волосся спве рве 
І нерозважно бьетця ві груди; 

На ппшногривого коня 

1>і остатній разі віні ледве скочпвг 

І зь трупомі рушила сіхія 

На ділихі три дні і три ночі. 

Середі гробкізі іі дідівь 

Для неі яма вже лежала: 

Якийсь ізі нрадідівь Гудала, 
Рабіжнпігь сель і хуторіві. 

Які смерть зирнула до постелі, 

І покаянний часі наставі, 

Поставить церкву обіцяві 
На сам і мі днкімі версі скелі. 

Де тільки ху£а все гула, 

Та часомі чувся клекгь орла. 

І швидко тамі на верховині, 

Середі заметіві сніговпхі. 

Знялись святого храма стіни, 


І В'Ь НИХ1>. Сіїокутуючи ГрІХТ», 

Той ЛИХОДІЙ ЛІГЬ В’Ь ДОМОВИІ1І. 

Зт» тіі пори на скелі тамі. 
Зробилось любе кладовище: 

Буцімт» зт> того, що небо близче. 
Тепліше буде мертвяками? 

Буцімт» спокійніше лежати, 

Якг далі людський рухт> і стукь.... 
Даремне! Нертвпмт» не чувати— 

Ні бувшихь радощівг, ні мукт>! 

15. 

Вь безодні синій, вище хмари, 
Одпнг ізт» янгол івт. святнії.. 

Летів* на крилах* золотих*, 

І душу грішную Тамари 
На лоні праведному нісь, 

І чистою росою сліз* 

Змивав* іі гріховні плями. 

Вже за небесними зорями 
Т рая світ* замиготів*,— 

Аж~ь ось, зі. пекельпоі безодні 
Злетіві» духт» темрявпй та злобний, 
і ім* дорогу заступив*. 

Вінт. був* могущпй, які» та туча. 
Палав*, яігь блискавки змія. 



І згорда він* громів*, летючи: 

„Вона моя! Вопа моя! и 
І притулилась коло лоня 
Підт» обороннпчпм* крилом* 

Душа з* благанням* і страхом*: 

На вік* вершилась іі доля! 

Над* нею зпова він* стоявь.... 

Так*, світе-ж*! хто-б* его пізнав*? 
Яким* дививсь він* грізним* оком*, 
1 скільки в* погляді глибокім*. 

Було трутбвинп та зла, 

І холодом* несло жорстоким* 

Од* непорушнего чола. 

„Геть далі! Щезни, дух* негожий!' 1 
Посланець райський одрікав*: 
„Доволі ти попанував*, 

Але вже слушний час* настав*,— 

І милосердий розсуд* Божий! 
Спокуси дні уже пройшли; 

І враз* з* кайданами землі 
Кайдани лиха з* неі зпалп. 

У нас* давно вже іі ждали! 

Іі душа була із* тих*, 

Яких* життя—одно зітхання 
Непереможного страждання 
І недоеяжливпх* утіх*. 


Господь співочі струнч іхі» 

Зіткавт, зі» найкращого афпру, 
Вонп не створені для миру, 

І мирт» створився не ця шш»! 

За хвилеву вона зневіру 
Таят» иаболілася у-край.... 

Вона любила черезь міру— 

І одчинивсь любові рай!* 4 
І янголі грізними очима 
На д\ха зрадного зирнувь, 
Махиувт» крилами золотими 
1 вт> сяйві райськім!» потонувь. 

А гордий духь зі» несили Й рвіі 
Проклявь і правду вт» небеснії, 

І павіженні свої мріі, 

Та зновь безі нари Гі безь надіі 
Блукав самі» по тихі світахі! 

т 


На злозі днині горн. 

Край Кашавурсьюгі да.іннп, 
д.) сего часу і пори 
Стоять зубчастії руіяп: 

Вонп дітьаят. навиругь страшні 
Своімп дившіяп капам». 

І яіагь старшій дереваяп, 


ІІемовь надгробним» мовчазний, 

Той свідокг давніхт», красних!» диівь. 

Якимсь то маревомт» чорніє. 

Внизу розкинувся аулг; 

Земля красує й зеленіє; 

Усюди гомінь, галасі», гуль; 

Ідуть геїгь зь крамомт» каравани, 

Дзвінки брязчать оддалекп; 

1 книзі» лопочи крізь тумани, 

Ажі» грають піною річки.... 

1 тою вічнею красою, 

І холодлчкомь, і воєнно, 

Які» нежурливе те дитя) 

Не навтішаетця життя. 

у/Але той замокт» зпорожнілпй 

Уже одбуві» чергу свою, 

Сумує тишою могили, 

• • 

Мові» дідг старезний, посивілий. 

Що нереживі» свою сіхгю. 

Проте і тамі» життя тріпоче.... 

І ТІЛЬКИ МІСЯЦЯ ЧИ НОЧІ. 

Таємні гості его ждуть: 

Тоді імь свято і роскоші! 

Шамтять скрізь, нишпорять, гудуть: 
Старий павукт», рибалка жвавий. 
Плете сітки своі лукаві. 



Зеленіш» ящірокь сімья 
На дасі втішно собі грає 
І сторожка, лпха змія 
Зь иорп по малу виповзає — 

На білу плпту рундука: 

То вразь зігнетця вь трп звптка, 
То ляже стежкою й засяє, 

Немовь забутий вояка 

На полі мечь, вь оправі срібній, 

Німому лицарю нетрібний! 

І дико все. Старпхь роківь 
Сліду нема: рука віківг 
Іхь ппльно, довго замітала 
Й ненагадае до-віку 
Ні про славутнего Гудала, 

Ні про его красу-дочку! ^ 
Таль, на шпплі скали крутої, 

Де іхь кістки земля взяла, 

І досі церківця мала 
Держптця Божою рукою; 

Покрай воріть іі стоять 
На варті темряві гранити; 

Снігами чола імь укриті. 

А на грудяхь замісто лагь 
Леди довічні блискотять. 

Навкруть німі, страшні завали. 




180 


Мороз омі» скуті позвисали, 

Мові, водоспади навісні, 

Що задубіли уві сні. 

І ху§а тамь на чатахь ходить, 
Здпмае пилі) зі» мурівь старнхг, 
То пісню стогоном!» заводить, 

То мові) гука на вартовихь. 

Самі хмарки ясні здалека, 

Почувши чудо тихі) сторіиг. 
Линуть до церкви па ноклінт» 

І на почесне до Казбека; 

А ІЗТ) людей—могильиигь плиті» 
Ніхто слезою не росить. 

Одпнт> Казбек^, сумний, похилий, 
Вартує пильно ті могили,— 

І не розбурка чоловіїгь 
Іхт> еону мертвого но-вікт»! 


рімній вечірв. 

(З ь Пушки на.) 

уря млою небо криє, 
Хуртовиною зрива; 





То, я іл> звірь, вона завиє, 
То застогне, мові» сова; 

То по стрісі старогоднігі 
Очеретомт» зашуршить; 
То, мові» пізній подорожній, 
У вікно застукотить. 


Наша хата і низенька. 

І темрява, і сумна; 

Тя-агь чого, моя старенька, 
Знпшкла такі» біля вікна? 
Чп то зі» ху#и завивання 
Занудилась, чп чого? 

Чи купленії. ПІД'Ь сюркання 
Веретенпчка свого? 


Випьемг, подруго старенька 
Моіхт» марно знпкшпхт» літі»! 
Впігьемг зі» горя! Ке хутенько 
Пляшку—буде веселіші.! 

Заспівай мпні яро „долю. 

„Що вже мохояг поросла, 

„Що те пері,, мові, та дятпшц 
^Вт> спнветбчкт сиать лягла! 







Буря млою небо криє, 
Хуртовиною зрива; 

То, якь звірь, вона завиє, 

То застогне, мовь сова. 
Вшігемг, подруго старенька 
Моігь марно знпбшягь лігь! 
Впигемь зг горя! Ке хутенько 
Пдюпку—буде веселі ніг! 


& 




ЬіФ 


► * -УЧ 


шш •*- 


4 * 


+Ф9Ш 


Ч 


* *?*•»« 






1 











\ 



Вї Кпиш Нашій 

. ИЛЬНИЦКАГО, 


п КквІ, па Ероцаші, вт. д. Дворавскаго Собравік, 

между прочими продаются с.тЬдующія книги 

М. П. Старицкаго: 

Ан деревні. Казки . . . Ціна 1 р. 25 к. 

„ ві роздробі оті 3 к. до 10 к. 

Сербські пісні і думи. Ціна .1 р. — „ 
Чорноморці. Оперета . . „ — „ 20 „ 

до неі музика Лисенка. „ 1 „ — „ 

Думи і пісні, частина 1-ша „ — „ 50 „ 

Думи і пісні, частина 2-га „ — , 50 , 

Гам леть, зі музик. Лисенка „ 1 „ — „ 

Пісна прок.Балашникова я — „ 5 „ 

Байки (по Крилову) . . . „ — „ 5 „ 

Різдвяна нічі, музична ком. „ — я 50 я 

Сорочинський ярмарокь я — „ 10 

Які ковбаса та чарка, то 
минетця й сварка. Водев. „ — я 50 я 

Друкуетця і незабаромі вийде: Украінськиб 
^ збірники „Рада**.